Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Колон понипав по кишенях. Ничок не було.

— Скажений Малолюдку Артуре, вам доведеться пройти зі мною до Управління Варти.

— Я ж маю купу справ!

— Тоді я приводжу вас до присяги Спеціального Вартового на цю ніч, — заявив Колон.

— І скільки платять?

— Долар за ніч.

Крихітні очиці Скаженого Малолюдка Артура зблиснули. Блиск мав червоний відтінок.

— О боги, та у вас жахливий вигляд, — сказав Колон. — І чого ви так дивитеся на моє вухо?

Скажений Малолюдок Артур не відповів.

Колон обернувся.

За його спиною стояв ґолем. Він був вищий за будь-якого ґолема, яких сержант бачив раніше, і набагато пропорційнішої тілобудови — швидше, детальна людська статуя, ніж звична неоковирна споруда; також він був гарним, гарним холодною красою скульптури. І його очі сяяли, як червоні прожектори.

Він здійняв над головою кулака і розтулив рота. Звідти теж полилося червоне світло.

Ґолем заревів, як бик.

Скажений Малолюдок Артур копнув Колона в кісточку.

— Тікаймо, чи як? — спитав він.

Колон позадкував, не в силі відірвати погляд від ґолема.

— Все... все гаразд, вони не вміють бігати... — промимрив він.

Після чого його тямуще тіло плюнуло на його вайлуватий мозок і увімкнуло ноги безпосередньо, розвернулось і помчало геть.

На бігу Колон наважився обернутися. Ґолем переслідував його легким сягнистим бігом!

Тут сержанта наздогнав Скажений Малолюдок Артур.

Колон звик пересуватися в поважний спосіб. Він не був створений для високих швидкостей і визнавав це.

— Ну ви-mo точно не бігаєте швидше за цю потвору! — прохрипів він.

— Мені досить бігти швидше за тебе, — відповів Скажений Малолюдок Артур. — Сюди!

Перед ними були дерев’яні сходи, що підіймалася вздовж стіни одного зі складів. Гном пострибав ними вгору, як щур, за яким женеться кіт. Пихкаючи, як парова машина, Колон попрямував за ним.

На півшляху вгору він зупинився і роззирнувся навколо.

Ґолем саме досягнув першої сходинки. Обережно наступив на неї ногою. Дерево затріщало, і весь посірілий від старості проліт затремтів.

— Сходи його не витримають! — гукнув Артур. — Воно їх потрощить! Повір!

Ґолем зробив ще один крок. Дерево застогнало.

Колон опанував себе і поквапився далі нагору.

Ґолем унизу, явно задоволений тим, що сходи таки витримують його вагу, почав стрибати зі сходинки на сходинку. Бильця під Колоновими руками трусило як у пропасниці, вся конструкція ходила ходором.

— Ти йдеш чи ні? — кричав Скажений Малолюдок Артур, який був уже нагорі. — Воно тебе наздоганяє!

Ґолем зробив ривок. Сходи не витримали. Колон викинув руки вперед і вхопився за краєчок даху. Його тіло глухо гупнуло об стіну.

Далеко внизу почувся стукіт уламків дерева, що сипалися на бруківку.

— Чого повис, — сказав Артур. — Давай сюди вилазь, жирний ти телепню!

— Не можу, — видушив Колон.

— Шо таке?

— Він висить у мене на нозі...

— Сигару, ваша світлосте?

— Бренді, мій пане?

Його світлість де Ноббс відкинувся в зручному кріслі. Капралові ноги ледь діставали до підлоги. Бренді та сигари, еге ж? Життя вдалося. Він зробив глибоку затяжку.

— Ми, ваша світлосте, саме розмовляли про майбутнє управління містом у світлі погіршення стану здоров’я нашого нещасного Правителя...

Ноббі кивнув. Саме про таке й розмовляють ноббі-лі-те-ти. Саме для цього він був народжений.

Від бренді по тілу розливалося приємне тепло.

— Наразі пошук нового Патриція, безумовно, порушить наявну політичну рівновагу, — сказало інше крісло. — Як ви гадаєте, ваша світлосте?

— Ага, авжеж. Точняк. Гільдії перегризуться, як собаки в мішку, — прорік Ноббі. — Це всім ясно.

— Блискуче формулювання, якщо дозволите так висловитись.

З інших крісел почулося загальне згодне бурмотіння.

Ноббі заусміхався. О, так. Все просто, як дві та два! Тусити з колегами по ноббі-лі-те-ту, вести серйозні розмови про важливі справи замість того, щоб вигадувати пояснення щодо спорожнілої скарбнички... о, так.

Одне з крісел сказало:

— Крім того, хіба будь-хто з лідерів гільдій здатен упоратися із такою справою? О, вони вміють організувати компанію торгашів, але правити цілим містом... Гадаю, ні. Панове, можливо, настав момент для зміни курсу. Можливо, час крові явити себе.

«Дивне він щось таке морозить, — подумав Ноббі. — Але, звичайно ж, так тут заведено».

— У такі часи, — сказало ще одне крісло, — місто однозначно потребуватиме представників найповажніших фамілій. Якщо тягар влади прийме на себе такий представник, це буде в інтересах нас усіх.

— Я так собі думаю, його треба буде спершу перевірити на голову, — заявив Ноббі.

Він зробив добрячий ковток бренді і експансивно помахав сигарою.

— Но не треба аж так хвилюватися, — продовжив він. — Усі знають, що в місті живе справжній король. Тому нема проблем. Пошліть по капітана Моркву, та й усе.

Черговий вечір огорнув місто товстими шарами туману.

Коли капітан Морква повернувся до Управління, капрал Малодупко відчайдушно засигналила йому поглядом у напрямку трьох людей, що з похмурими фізіономіями сиділи на лаві під однією зі стін.

— Вони хочуть бачити когось із офіцерів! — прошепотіла вона. — Але сержант Колон ще не повернувся, а до пана Ваймза в кабінет я стукала, і там, здається, нікого нема.

Морква зобразив на обличчі приязну усмішку.

— Пані Долоне, — промовив він. — І пан Боґґіс... і доктор Дауні. Я дуже перепрошую. У нас зараз украй не вистачає людей через отруєння Патриція й цю ситуацію з ґолемами...

Голова Гільдії найманців посміхнувся самими губами.

— Саме про отруєння ми й хотіли би поговорити, — сказав він. — Є тут якесь більш приватне приміщення?

— Ну, тут є їдальня, — сказав Морква. — Зараз ніч, там порожньо. Будьте ласкаві пройти ось сюди...

— Шикарне ж у вас тут життя, — іронічно сказала пані Долоня. — Їдальня...

Вона застигла в дверях.

— Тут їдять? — спитала вона.

— Здебільшого бурчать, що кава кепська, — відгукнувся капітан. — І строчать рапорти. Командор Ваймз дуже вимогливий щодо рапортів.

— Капітане Моркво, — твердо сказав доктор Дауні. — Ми повинні обговорити з вами питання серйозної ваги, яке стосується... Куди це я сів?

Морква хутко змахнув зі стільця пил.

— Даруйте, добродію, ми не дуже маємо час на прибирання...

— Гаразд, гаразд.

Голова Гільдії найманців, склавши долоні, нахилився вперед.

— Капітане Моркво, ми тут, щоб обговорити питання отруєння Правителя Ветінарі.

— Тоді