Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Я, заслухавши свідчення численних експертів, включаючи повивальницю п. Сухоковз, засвідчую, що ймовірність того, що пред’явник цього документа К. В. Сент-Дж. Ноббс є людською істотою, перевищує 50%.

Підпис: Правитель Ветінарі

Другим був лист від Дракона, Короля Гербів.

Очі лакея розширилися.

— Ох, страшенно перепрошую, ваша милосте, — заквапився він. І знову втупився в капрала Ноббса.

Ноббі був гладенько виголений — принаймні тоді, коли голився востаннє, — але на його обличчі містилося стільки дрібних топологічних деталей, що воно скидалося на украй невдалий взірець ділянки землі, на якому практикували підсічно-вогневе землеробство.

— Ой, леле, — промимрив лакей. Проте опанував себе. — Взагалі відвідувачі зазвичай мають запрошення.

Ноббі пред’явив пошарпану пачку, більше схожу на стару карткову колоду.

— Гадаю, найближчим часом я буду зайнятий тусуванням, — сказав він. — Але, якщо бажаєте, пізніше можна буде влаштувати партію-другу у «Вбогого пана Цибулю».

Лакей зміряв його поглядом. Він нечасто вибирався за межі особняка, але йому також доводилося чути — а кому не доводилося? — що у Варті служить повноправний король Анк-Морпорка. Лакей мусив визнати, що коли вже спадкоємця трону необхідно було переховувати, то, мабуть, важко було б сховати його краще, ніж за обличчям К. В. Сент-Дж. Ноббса.

З іншого боку... лакей мав певний інтерес до історії і знав, що сам той трон за довгу епоху свого існування носив на собі і горбунів, і однооких, і слабих на ноги, і страшних з лиця, як смертний гріх. У цьому плані Ноббі мав не менш королівський вигляд, ніж вони. Якщо він, строго кажучи, не горбив спину, то це лише тому, що груди та боки він горбив теж. «Бувають часи, — подумав лакей, — коли варто орієнтуватися по зірці в небі, навіть якщо ця зірка — червоний карлик».

— Ви ще не відвідували раніше цих заходів, ваша світлосте?

— Оце вперше, — відгукнувся Ноббі.

— Упевнений, ваша вельможна кров усе вам підкаже, — слабко прошелестів лакей.

«Я маю піти, — думала Анґва, доки вони поспішали крізь туман. — Я більше не можу жити від повні до повні.

Не те щоб він не був привабливим. І годі й мріяти зустріти турботливішого чоловіка.

Але ж у тому й річ. Він дбає про всіх. Рівноправно. Він знає все про кожного, бо кожен його цікавить, і його турбота завжди загальна, й ніколи не буває особистою. Він не здатен поставити знак рівності між „особистим“ і „важливим“.

Якби ж він мав яку-небудь типово людську рису, на кшталт самозакоханості. Упевнена, сам він про це не думає, але легко помітити, що стосунки з перевертнем в глибині душі його непокоять. Його непокоїть те, що говорять про мене за моєю спиною, — і не знає, що з цим робити.

Що там якось сказали ті Гноми? Один сказав щось на кшталт: „У неї зараз буде обід“, а другий відповів: „Радій, що не з тебе“. Я бачила вираз його обличчя. Це я звикла не реагувати... ну, більшу частину часу... але він так не може. Якби він хоч комусь врізав. Це нічого не дало б, але йому хоч би покращало.

І справи тільки гіршають. У кращому разі мене схоплять у чиєму-небудь курнику — і це буде нормальний такий накид сміття на млин. А якщо мене схоплять у чиїй-небудь спальні...»

Вона спробувала позатикати цим думкам пельки, проте нічого не виходило. Перевертня можна лише контролювати — але не приручити.

«Це все — місто. Забагато народу, забагато запахів...

Можливо, щось вийшло б, якби ми жили десь на самоті; але якщо я скажу: „Я або місто“,— він же навіть не зрозуміє, який тут може бути вибір.

Рано чи пізно мені доведеться повернутися додому. Так буде краще для нього».

Ваймз знову простував крізь сиру ніч. Він розумів, що надто злий, аби мислити адекватно.

Він уперся в глухий кут, і йому таки довелося подолати для цього чималий шлях. Він мав повний віз фактів, озброївся всіма можливими прийомами логіки — але хтось десь мав усі підстави вважати його дурнем.

Можливо, дурнем його вважав уже й капітан Морква. Ваймз одну за одною видавав на-гора блискучі ідеї — годящі поліцейські ідеї, — і кожна виявлялася поганим анекдотом. Він кричав, і давав прочухана, і робив усе інше як слід — і ніщо з цього не спрацювало. Вони не знайшли ані зачіпки. Тільки збільшили масштаби свого незнання.

В його уяві постав привид старої пані Полегенько. Він мало що міг про неї пригадати. Тоді він був лише одним зі шмаркачів у натовпі таких же шмаркачів, а вона була лише одним зі стурбованих облич десь над фартухом. Одна з мешканок вулиці Півнедзьоба. Вона взялася за шиття, аби звести кінці з кінцями, і завжди намагалася мати охайний вигляд, і, як і всі жителі цієї вулиці, на дорозі життя ніколи нічого ні в кого не просила — а отримувала навіть менше, ніж нічого.

Що ще він міг зробити? Вони ж хіба що шпалери зі стін не по...

Ваймз зупинився.

Шпалери в обох кімнатах були однакові. Як і в усіх кімнатах на всьому тому поверсі. Жахливі зелені шпалери.

Але... та ні, цього не може бути. Ветінарі спав у тій кімнаті цілі роки — якщо взагалі можна сказати, що він коли-небудь спав. І неможливо проникнути до палацу та переклеїти стільки шпалер так, щоб ніхто не помітив.

Хвилі туману перед Ваймзом на мить розступилися. Він вловив відблиск свічки у вікні найближчого будинку, а тоді хвилі зійшлися знову.

Туман. Так. Сирість. Проникає всередину, осідає на шпалерах. Старих, запилених, запліснявілих...

Чи перевіряв Смішинка шпалери? Зверніть увагу: в певному сенсі ми ж їх і справді не бачимо. Вони не перебувають у кімнаті, бо ж саме вони й визначають, що