Глиняні ноги - Террі Пратчетт
Гм-м-м. Смішинка казав, що в хлібній печі глину як слід не випалиш. Але, цілком ймовірно, її там можна випалити не як слід.
Він знову підняв очі на свічки.
Вони могли це зробити, авжеж? О боги... Та ні, звичайно, ні...
Але, зрештою, все, що потрібно, — це глина. І жрець, який знає, які слова слід написати. І, очевидно (припустив Ваймз), хтось, хто міг би, власне, виліпити фігуру — але ж ґолеми мали сотні й сотні років, аби навчитися досконало володіти своїми руками...
О, ті велетенські руки. Які, здавалося, лише й придатні, щоб стискатися в кулаки.
А далі перше, що вони схотіли б зробити, — це знищити докази, еге ж? Можливо, вони й не мислили про це як про вбивство, а лише як про таке собі тимчасове вимкнення...
Він намалював на своїх роздумах ще одне, досить безформне, коло.
Шамот. Стара випалена глина, подрібнена на крихту.
Вони додали туди дещицю власної глини. Дорфл мав нову ногу, чи не так? І вона не дуже йому підходила. Вони таки вклали частку себе — в нового ґолема.
Все це було... ну, Ноббі назвав би це «ржачним». Ваймз же й уявлення не мав, як це назвати. Все це було наче якесь таємне товариство. «Глино від глини моєї». Плоть від плоті моєї, кров від крові...
Трикляті глиняні брили. Мавпувати вищих істот!
Ваймз позіхнув. Краще б йому трохи поспати. Чи щось таке.
Він втупився в аркуш. Його рука машинально ковзнула до найнижчої шухляди столу, як завжди, коли він бував стурбований і намагався добряче подумати. Звісно, нині пляшки там бути не могло — але старі звички так просто не вми...
Раптом почулися тихе «дзень» скла і тихий спокусливий сплеск.
Ваймзова рука стикнулася з пузатою плящиною. Етикетка повідомляла: «Ґуральні Обіймиведмедя: Загорбатський, 7*».
Рідина всередині від нетерплячки ледь не лізла самотужки вгору по склу.
Він дивився на пляшку. Він поліз до шухляди по пляшку — і вона там була.
Але її там бути не могло. Він знав, що Морква та Фред Колон постійно стежили за ним, але він і сам не купив жодної пляшки з дня одруження, бо ж він обіцяв Сибіл, так?
Але ж це була не якась там самогонка. Це був «Загорбатський»...
Одного разу він його пробував. Тепер уже важко було пригадати, як так сталося, бо в ті часи алкоголь, який він вживав, зазвичай справляв ефект удару молотком по внутрішньому вуху. Напевне, роздобув десь гроші. Лише понюхати б його — і це буде як ціла Вепроніч. Лише понюхати...
І тоді вона каже: «Кумедно — минулої ночі так не вийшло!» — завершив капрал Ноббс.
Він осяяв усе зібрання усмішкою.
Якийсь час панувала тиша. Потім хтось у натовпі засміявся — тим негучним непевним сміхом, яким смієшся, коли не знаєш достеменно, чи не примусять тебе негайно замовкнути. Та слідом засміявся ще хтось. Потім підключилися одразу двоє. А тоді регіт охопив усіх присутніх.
Ноббі грівся у променях слави.
— А от іще один: заходить хапонець у бар з маленьким таким піаніно... — почав він.
— Здається, — твердо сказала вельможна Селашіль, — закуски вже подано.
— А свинячі ніжки є? — життєрадісно поцікавився Ноббі. — Миска свинячих ніжок — до «Молюскового» саме те.
— Зазвичай я кінцівок не їм, — відказала вельможна Селашіль.
— Та ну, сендвіч із ніжкою... Ніколи не пробували? Смакота, — запевнив Ноббі.
— Але... здається... це не найтонші наїдки? — промовила вельможна Селашіль.
— Та ну, шкуру можна зрізати, — заспокоїв Ноббі. — Навіть ратиці. Якщо ви такі ніжні.
Сержант Колон розплющив очі й застогнав. Голова тріщала. Його чимось вдарили. Можливо, стіною.
Крім того, його ще й зв’язали. По руках і ногах. Він лежав у темряві — здається, на дерев’яній підлозі.
У повітрі стояв жирний запах, який видавався знайомим, проте дратівливо невпізнаваним.
Коли його очі звикли до темряви, він почав розбирати прямокутник із ледь помітних світляних ліній, що, напевне, позначали двері. Також до нього долітала ледь чутна розмова.
Колон спробував піднятися на коліна і загарчав, коли його голову пронизав ще сильніший біль.
Коли тебе зв’язують — це не до добра. Звичайно, це суттєво краще, ніж коли тебе вбивають, але це також може означати, що тебе просто збираються вбити дещо пізніше.
«Ніколи такого ще не траплялося, — сказав він собі. — За старих часів якщо злодія й ловили на гарячому, то насправді йому лишали відчинені двері для втечі. Зате й господарі поверталися додому без зайвих дірок в організмі».
Використовуючи кут між стіною та якоюсь величезною скринею, він таки зумів підвестися. Це не те щоб дуже покращило його становище порівняно з попереднім — і все ж, коли дзвони в голові притихли, він незграбно дострибав до дверей.
По інший бік від них продовжували гудіти голоси.
Проблеми в цьому будинку мав не лише сержант Колон.
— ...дурню! І для цього ти притяг його сюди? У Варті є перевертень! Ах-ха. Не з ваших отих покручів. Вона — чистопородна. Кинь монетку, то вона нюхом відчує, як та впала!
— Може, вб’ємо його, а тіло десь сховаємо?
— Думаєш, вона не відчує різниці між живим і мертвим тілом?
Сержант Колон ледь чутно застогнав.
— То відведемо його подалі, поки туман кругом...
— Ідіоте, вони вміють відчувати й страх. Ах-ха. Ну чому ти не дав йому просто тут усе оглянути? Що він побачив би? Я цього мента знаю. Старий жирний боягуз з усіма інтелектуальними здібностями, ах-ха, кнура. Від нього постійно так і тхне страхом.
Сержант Колон від душі сподівався, що наразі від нього не тхне чим-небудь іншим.
— Відправ до нього Мешугу, ах-ха.
— Ви впевнені? Він починає поводитись дивно. Вештається вулицями й волає в ніч — а вони ж наче до цього не пристосовані. А ще він тріскається. Цим тупим ґолемам можна довіряти лише в тому, що вони не зроблять нічого як нале...
— Та всі знають, що ґолемам не можна довіряти. Ах-ха. Подбай про нього!
— Я чув, що Ваймз...
— Про Ваймза вже подбав я!
Колон тихо, як тільки міг, сперся на двері. Він уявлення не мав, що за Мешугу створили ґолеми, проте звучання слова навіювало думку про те, що краще бути де завгодно, аби подалі від цієї штукенції.
Якби він був
