Глиняні ноги - Террі Пратчетт

Ваймз яструбиним поглядом спостерігав за порожнечею між долонями Моркви.

— Ні, — сказав він. — Ми ж не могли цього пропустити, чи не так? Тобто... Невже ми це пропустили?

Він потягнувся і взяв незриму баночку.

— Скажіть мені, що ми перевіряли сіль, — промовив він.

— Це перець, ваша милосте, — послужливо виправив Морква.

— Сіль! Гірчиця! Оцет! Перець! — проказав Ваймз. — Ми перевірили таки не всю їжу і дозволили його високості додавати собі отруту за смаком, еге ж? Миш’як — це метал. Чи можна зробити... металеву сіль? Скажіть мені, що ми ставили собі це запитання. Ми ж не настільки дурні, чи не так?

— Я перевірю безпосередньо, — сказав Морква. Він безпорадно роззирнувся. — Тільки поставлю кудись тацю...

— Не кваптеся, — урвав Ваймз. — Я це вже проходив. Не кидаймось одразу ж бігати по вулицях з криками «Дайте рушника!» лише через те, що нас осяяла якась ідея[47]. Нумо думати далі, гаразд? Ложка. З чого вона?

— Слушно, ваша милосте. Я перевірю начиння.

— Далі, їжу ж готують на вугіллі! А що він п’є?

— Кип’ячену воду, ваша милосте. Воду ми перевіряли. А я перевірив і склянки.

— Добре. Отже... ми маємо тацю, ви ставите її в підйомника, і далі що?

— Люди на кухні тягнуть за мотузки, і він підіймається на шостий поверх.

— Без зупинок?

Морква нерозуміюче подивився на нього.

— Підйомник проходить шість поверхів, — промовив Ваймз. — Ідеться просто про шахту з великою скринею всередині, яку можна підіймати й опускати, правильно? Закладаюся, двері до цієї шахти є на кожному поверсі.

— Зараз деякі поверхи практично не використовуються, ваша ми...

— Що навіть краще для нашого отруювача, гм? Він просто спокійнісінько стоїть собі й чекає на тацю, еге ж? Ми ж не знаємо, чи їжа, яка прибуває, є тією ж, яку відправили, чи не так?

— Блискуче, ваша милосте!

— Закладаюся, це відбувається вечорами, — продовжував Ваймз. — Його високість працює допізна, а підіймається із зорею. О котрій годині йому надсилають вечерю?

— Зараз, коли він хворіє, приблизно о шостій, ваша милосте, — сказав Морква. — На той час уже темнішає. А потім він продовжує писати.

— Правильно. У нас багато роботи. Ходімо.

Коли Ваймз увійшов, Патрицій сидів на ліжку й читав.

— А, Ваймзе, — сказав він.

— Мій пане, скоро подадуть вашу вечерю, — сказав Ваймз. — Чи можу я повторити, що наше завдання значно полегшилось би, якби ви дозволили вивезти вас із палацу?

— Не сумніваюся, — відгукнувся Ветінарі.

З шахти підйомника почувся стукіт. Ваймз перетнув кімнату і відчинив дверцята. У скрині сидів ґном. У зубах він затиснув ножа, в кожній руці тримав по сокирі й випромінював несамовиту зосередженість.

— О небо, — слабко промовив Ветінарі. — Сподіваюся, його хоч би приправили гірчицею.

— Були якісь проблеми, констеблю? — спитав Ваймз.

— Ні, фаша милоште, — відповів ґном, випробовуючись і виймаючи зі щелеп ножа. — Нічого цікавого на всій протяжності. Там були ще інші дверцята, і жодними з них явно давно не користувалися, але я все одно їх усі позабивав, згідно з наказом капітана Моркви.

— Прекрасно. Спускайтеся.

Ваймз зачинив дверцята. З-за них знову почувся стукіт: ґном почав спуск.

— Ви дбаєте про кожну дрібницю, га, Ваймзе?

— Сподіваюся, ваша високосте, так.

Скриня повернулася з тацею в ній. Ваймз вийняв тацю.

— Що це?

— Хапонська піца без анчоусів, — відповів Ваймз, підіймаючи кришку. — Ми замовили її в «Піца-хаті Рона» за рогом. Наскільки я розумію, отруїти всю їжу в місті неможливо. А начиння — з мого дому.

— Ви мислите як справжній поліцейський, Ваймзе.

— Дякую, ваша високосте.

— Серйозно? Гадаєте, це був комплімент?

Патрицій потицяв у тацю виделкою з виглядом мандрівника в незнайомій країні.

— Ваймзе, це хтось уже їв?

— Ні, ваша високосте. Просто начинку в цій страві дрібно січуть.

— Ах, розумію. А я вже подумав, пробувальники перестаралися, — сказав Патрицій. — Слово честі. Яких лише загроз мені не доводиться очікувати.

— Бачу, ваша високосте, вам кращає, — напружено мовив Ваймз.

— Дякую, Ваймзе.

Коли Ваймз пішов, Правитель Ветінарі з’їв піцу — чи принаймні ті її частини, вміст яких видався йому знайомим. Потім він відклав тацю і задмухав свічку біля ліжка. Трохи посидів у темряві, а тоді посовав рукою під подушкою, доки його пальці не торкнулися гострого ножика та коробки сірників.

Дяка богам за Ваймза. В його відчайдушних, палких, а головно — недоцільних зусиллях було щось таке миле. Якщо бідака продовжуватиме в такому ж дусі, доведеться підкинути йому підказку-другу.

В Управлінні сам-один сидів капітан Морква і замислено роздивлявся Дорфла.

Ґолем так і стояв там, де його «вимкнули». Хтось повісив йому на руку кухонного рушника. Кришка його черепа так і лишалася відкинутою.

Якийсь час Морква просидів, спершись підборіддям на кулак і просто споглядаючи. Потім він відчинив шухляду столу і дістав Дорфлів чем. Перечитав. Підвівся. Підійшов до ґолема. Поклав слова йому в голову.

У Дорфлових очах засвітилося помаранчевим. Те, що було випаленою глиною, прийняло в себе найтоншу ауру, яка визначає межі між живим і неживим.

Морква відшукав Дорфлові табличку та олівця, вклав їх у ґолемову руку і відступив.

Під пильним вогняним поглядом він зняв пояс із мечем, кірасу, шкірянку і стягнув через голову вовняний натільний жилет.

На його м’язах грали відблиски. Вони вилискували в сяєві свічок.

— Я без зброї, — сказав Морква. — Без броні. Бачиш? А тепер послухай...

Дорфл нахилився вперед, замахнувшись кулаком.

Морква не поворухнувся.

Кулак спинився за волосину від капітанових очей; той навіть не зморгнув.

— Не думаю, що ти на це здатен, — промовив він, коли ґолем розмахнувся знову і його кулак спинився за часточку дюйма від живота Моркви. — І рано чи пізно тобі доведеться зі мною поговорити. Принаймні полистуватися.

Хвилю Дорфл не рухався. Потому взяв олівця.

ЗАБЕРИ З МЕНЕ СЛОВА!

— Розкажи мені про ґолема, який убив людей.

Олівець не ворухнувся.

— Інші повбивали самі себе, — продовжив Морква.

ЗНАЮ.

— Звідки?

Якийсь час ґолем дивився на нього. Потім написав:

ГЛИНА ВІД ГЛИНИ МОЄЇ.

— Ти відчуваєш, що відчувають інші ґолеми? — уточнив Морква.

Дорфл кивнув.

— А тепер люди вбивають ґолемів, — сказав Морква. — Не знаю,