Глиняні ноги - Террі Пратчетт
Над входом до його нори досі висів плакат. Як єдиний винищувач комах і гризунів, здатний поборотися з ними на рівних, Скажений Малолюдок Артур вирішив, що варто витратитись на рекламу.
«Скажений Малолюток» Артур
Проти маленьких причин виликих неприємностей
Щури — БЕСКОШТОВНО
Миші — 1 пенні десять хвостиків
Кріти —1/2 пенні штука
Оси — 20 пенні гніздо. Шершені — 20 пенні зверху
Таргани та подібне — за домовленістью.
Маленька платня — ВЕЛИКІ РИЗУЛЬТАТИ
Артур дістав найменшого на світі записника та шматочок олівцевого свинцю. Анумо... п’ятдесят вісім шкурок по пенні за пару, премія від міста — по пенні за десяток хвостиків, а тушки — Бурові по два пенні три штучки, от жмотяра томський...
Раптом на нього впала якась тінь — а потім наступив чийсь черевик.
— Ага, — сказав власник черевика. — Продовжуємо ловити щурів без ліцензії Гільдії, так? Сіде, це найлегша десятка, яку ми в житті заробляли. Нумо...
Та тут чоловіка підкинуло на кілька дюймів, крутнуло і пожбурило об стіну. Його компаньйон витріщився на змійку пилу, що промчала крізь його черевик, і зреагував надто пізно.
— Він лізе по моїй штанині! Він заліз мені на — аррргх!
Почулося «хрясь».
— Коліно! Моє коліно! Він мені коліно зламав!
Чоловік, якого віджбурнуло вбік, спробував підвестися, але щось шугонуло вгору його грудьми і приземлилося верхи точно на перенісся.
— Гей, друже? — гукнув Скажений Малолюдок Артур. — Твоя матуся вміє шити, друже? Так-так? То попросиш її зашити оце!
Він ухопився руками за чоловікові повіки і з бездоганною точністю вдарив головою. Коли два черепи зустрілися, почулося ще одне «хрясь».
Нападник зі зламаним коліном спробував відповзти, але Скажений Малолюдок Артур зістрибнув з його непритомного товариша і кинувся переслідувати його копняками. Копняки істоти зростом не більше шести дюймів не повинні завдавати людині серйозного болю, але, схоже, Скажений Малолюдок Артур мав куди більшу масу, ніж давали змогу мати його розміри. Ті ж удари Артурової голови були подібні до влучань сталевих кульок із рогатки. Копняк, здавалося, мав силу копняка чоловіка чималеньких габаритів, тільки вкрай болісно сконцентрованих в одній маленькій точці.
— Скажіть тим вилупкам з Гільдії щуроловів, що я працюю на кого хочу і виставляю яку захочу ціну, — примовляв він у паузах між ударами. — А ці кізяки ніяк не відчепляться від дрібного бізнесмена...
Другий бойовик гільдії нарешті дістався кінця провулка. Артур дав Сідові фінального копняка й залишив його в канаві.
Відтак, похитуючи головою, Скажений Малолюдок Артур повернувся до своїх справ. Працював він фактично на дурняк, а здобич збував за пів ціни — мерзенно злочинна діяльність! Та все ж Скажений Малолюдок Артур ставав дедалі заможнішим, бо колективний розум Гільдії геть неправильно сприймав концепцію рівного оподаткування.
Насправді Артур заправляв за свої послуги значно більше. «Значно більше» означає значно більше з особливої, а головне, низької точки зору Скаженого Малолюдця Артура. Чого в Анк-Морпорку досі ніяк не могли зрозуміти — це того, що твої гроші варті тим більшого, чим меншими є твої розміри. Для звичайної людини долар означав буханку, якої ставало на пару укусів. Скаженому Малолюдкові Артуру той же долар давав такий же шматок хліба, але його вистачало на тиждень, а кірку, яка лишалась після виїдання м’якуша, можна було використовувати за спальню.
Проблема масштабування була відповідальною також і за те, що Артур повсякчас перебував напідпитку. Мало барменів уміли наливати пиво в наперстки. Йдучи до бару, Скажений Малолюдок Артур мусив вдягати купального костюма.
І все ж він любив свою роботу. Вивести щурів краще за Скаженого Малолюддя Артура не міг ніхто. Старі метиковані пацюки, які знали про пастки та отрути абсолютно все, були безсилі перед лицем його атаки — а саме обличчям він нерідко й атакував.
Останнім їхнім відчуттям у житті були руки, які хапали їх за вуха, а останнім, що вони бачили, — стрімке наближення його лоба.
Стиха лаючись, Скажений Малолюдок Артур повернувся до своїх підрахунків. Але ненадовго.
Він різко крутнувся, нахиливши лоба в бойову позицію.
— Це тільки ми, Скажений Малолюдцю Артуре, — проказав сержант Колон, швиденько відступаючи назад.
— Для тебе, ментяро, пан Скажений Малолюдець Артур, — заявив Артур, проте дещо розслабився.
— Ми — сержант Колон і капрал Ноббс, — повідомив Колон.
— Та ви ж нас пам’ятаєте, ні? — улесливим голосом промовив Ноббі. — Саме ми вам допомогли минулого тижня, коли ви билися з тими трьома ґномами.
— Тобто відтягли мене від них, якщо ви саме це хочете сказати, — уточнив Скажений Малолюдок Артур. — Саме коли я ось-ось усіх їх поклав би.
— Ми б тут хотіли побалакати про деяких щурів, — сказав Колон.
— Замовленнями я вже й так завалений, — твердо відповів Артур.
— Про щурів, яких ви продали до «Бурових обідів» кілька днів тому.
— А шо з ними не так?
— Він підозрює, що вони були отруєні, — бовкнув Ноббі, попередньо завбачливо перемістившись за Колонову спину.
— Я ніколи не користуюся отрутою!
Колон усвідомив, що задкує від чоловічка шестидюймового зросту.
— Так, авжеж... розумієте... річ у тім... ви встрягали в бійки і все таке... не дуже дружите з ґномами... хтось може подумати... річ у... це може мати такий вигляд, ніби ви зачаїли образу.
— Образу? Чого б це мені ображатися, друже? Це ж не мені копняків надавали! — насуваючись, запитав Скажений Малолюдок Артур.
— Мудро. Мудро, — погодився Колон. — Просто було б добре, так, якби ви могли сказати нам... де ви взяли цих щурів...
— Наприклад, у палаці Патриція, — докинув Ноббі.
— У палаці? Хто ж ловить щурів по палацах! Це заборонено. Ні, я пам’ятаю тих щурів. Гарні були, гладкі, я хотів по пенні за кожного, але він таки виторгував по три пенні за чотири штуки, жадібний він, як я не знаю.
— То де ж ви їх вполювали?
Скажений Малолюдок Артур знизав плечима.
— Та на бійні. По вівторках я завжди там працюю. Тіко не можу сказати вам, звідки вони туди прийшли. Ті їхні тунелі є скрізь, розумієте?
— А могли вони наїстися отрути, перш ніж ви їх упіймали? — поцікавився Колон.
— Отруту там ніхто не розкладає, — наїжачився Скажений Малолюдок Артур. — Я б такого не потерпів, ясно? У
