Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Так усі роблять!
— Авжеж, я в курсі.
— Все одно ж кухар не заперечує... — вона знову почала шморгати носом.
— Авжеж, авжеж.
— Всі потроху та забирають додому, — проказала Мілдред Полегенько. — Це ж не те що крадіжка.
«Та те, — по-зрадницьки подумав Ваймз. — Але я на це плюну з високої вежі».
А тепер... він стискав довгу мідну жердину і видирався на пагорб, тим часом як навколо гуркотів грім.
— Їжа, яку ви вкра... отримали останнього разу, — заговорив він. — Що саме це було?
— Лише трішки солодкого желе і ще трохи отієї, знаєте, кашиці, яку роблять із м’яса...
— Паштет?
— Так. Я подумала, що це потішить хоч трохи...
Ваймз кивнув. М’яка і калорійна їжа. Саме така, якою ви пригостили б не дуже здорову дитину і бабусю, що втратила всі до єдиного зуби.
Що ж, він стояв на вершині, хмари навколо були чорні й загрозливі, і з тим же успіхом він міг би розмахувати громовідводом. Час поставити...
Не те, як виявилося, запитання.
— Скажіть, — промовив Ваймз, — від чого померла пані Полегенько?
— Скажімо так, — промовила Смішинка. — Якби ці щури отруїлися не миш’яком, а свинцем, їхні носи можна було б використовувати за олівці.
Вона опустила мензурку.
— Ви впевнені? — спитав Морква.
— Так.
— Скажений Малолюдок Артур не став би труїти щурів, чи не так? Особливо тих, що мають піти на харчі.
— Я чула, він не дуже полюбляє ґномів, — сказала Анґва.
— Це правда, але бізнес є бізнес. Ніхто, маючи великий бізнес із ґномами, не має до них великої любові — а він же, мабуть, постачає всі ґномські кафе й ресторації міста.
— Може, вони нажерлися миш’яку до того, як він їх спіймав? — припустила Анґва. — Зрештою, його ж використовують як отруту проти щурів...
— Авжеж, — підкреслено несхвальним тоном підтвердив Морква. — Є таке.
— Ви ж не припускаєте, що Ветінарі щоденно має справу з якою-небудь апетитною щуричкою? — поцікавилася Анґва.
— Я чув, він використовує щурів для шпигунства, тож не думаю, що споживає їх же як закуску, — сказав Морква. — Але добре було б дізнатися, де бере своїх Скажений Малолюдок Артур, чи не так?
— Командор Ваймз казав, що справу Ветінарі веде особисто він, — нагадала Анґва.
— Але ми лише намагаємося з’ясувати, чому Бурові щури виявилися напхані миш’яком, — безневинно відгукнувся Морква. — В будь-якому разі, я збираюся попросити сержанта Колона розібратися в цьому питанні.
— Але... Скажений Малолюдок Артур? — сказала Анґва. — Він же ненормальний.
— Фред може взяти з собою Ноббі. Піду скажу йому. Ем. Смішинко?
— Так, капітане?
— Ви весь час, е, весь час намагаєтеся сховати від мене обличчя... гм. Вас не побив хто, бува?
— Ні, капітане!
— Просто під очима у вас неначе синці, а губи...
— Зі мною все гаразд, капітане! — у відчаї відрапортувала Смішинка.
— Ну, що ж, якщо ви так кажете. Тоді... тоді... піду пошукаю сержанта Колона.
Зі збентеженим виглядом він покинув кімнату.
Тепер вони лишилися удвох. «Дівочі теревені, — подумала Анґва. — Що ж, принаймні одна нормальна дівчина тут є».
— По-моєму, тіні зайві, — сказала вона вголос. — Помада цілком пасує, а от тіні... не думаю.
— Я вирішила, що мені потрібна практика.
— Ти впевнена, що хочеш залишити бороду?
— Ти ж не пропонуєш її... зголити?— Смішинка злякано позадкувала.
— Добре, добре. Як щодо залізного шолома?
— Його носила ще моя бабуся! Це томське!
— Добре. Добре. Гаразд. У кожному разі, початок покладено вдалий.
— Е... а що ти скажеш про... це? — вимовила Смішинка, передаючи Анґві якогось папірця.
Анґва прочитала. Це був список імен, більшість із яких було викреслено:
Смішинка Малодупко
Вишенька
Вишнівка
Вишнячок
Люсінда Малодупко
Змішинка
Змішанка
Усмішка.
— Е... що думаєш? — нервово спитала Смішинка.
— «Люсінда»? — здіймаючи брови, промовила Анґва.
— Мені завжди подобалося, як це ім’я звучить.
— «Усмішка» наче нічого, — сказала Анґва, — і воно вже дуже схоже на твоє справжнє ім’я. Враховуючи словниковий запас більшості населення цього міста, ніхто й не помітить різниці, поки їм прямо не пояснять.
Прихована напруга перестала сковувати Смішинчині плечі. Коли ти вже налаштувалася на весь світ кричати, хто ти є, те, що можеш повідомити це й пошепки, стає таким полегшенням!
«Усмішка, — думала Анґва. — Ну із чим же асоціюється таке ім’я? Чи викликає воно в уяві підкуті залізом черевики, залізного шолома, маленьке стурбоване обличчя і довгу бороду?
Що ж, відтепер — викликає».
Десь у підземеллях Анк-Морпорка пересувався по своїх щурячих справах пацючок, безтурботно чимчикуючи руїнами сирого льоху. Рухаючись у напрямку зерносховища, яке, як він знав, було вже майже в нього над головою, він завернув за ріг — і ледь не врізався в іншого пацюка.
На диво, цей інший стояв на задніх лапах, був одягнений у крихітного чорного плаща і мав у лапах косу. Та частина його мордочки, яку взагалі можна було побачити з-під каптура, мала біло-кістяний відтінок.
— ПІ? — сказав він.
Потому видіння зникло, поступившись місцем дещо меншій постаті. В цій постаті нічого щуроподібного не спостерігалося, крім хіба що розмірів. Це була людина — або принаймні гуманоїд. Він мав на собі штани зі щурячої шкіри, але торс був оголений, не беручи до уваги двох хрест-навхрест перекинутих через груди патронташів. І він курив крихітну сигару.
Він підняв дуже-дуже маленького арбалета і вистрілив.
Пацючкова душа — адже істота, в стількох відношеннях настільки подібна до людини, напевне має душу — печально дивилася, як фігурка вбивці вхопила за хвоста її, душі, нещодавнє помешкання і кудись потягла. Потім душа підняла погляд на Щурячу Смерть.
— Пі? — спитала вона.
Невблаганний Гризун кивнув.
— ПІ.
Хвилиною пізніше Скажений Малолюдок Артур вибрався на поверхню, тягнучи труп забитого щура. Вздовж стіни акуратним рядком уже лежали п’ятдесят сім таких же; втім, попри своє ім’я, Скажений Малолюдок Артур мав за
