Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

Раптом Марика побачила попереду дивне марево, немов між деревами був розтягнутий легкий, як іскриста павутинка, серпанок.

Нерукотворна завіса немов ділила гай навпіл. Витканий із невідомої легкої тканини, він був майже прозорим. За ним росли такі самі берези, і все-таки здавалося, що там, за мерехтливими тенетами, криється чарівництво.

У душі в Марики защемило від солодкого передчуття, і знову виникло враження, що звідси до будинку один крок. Недарма ж вона вперше за увесь цей час опинилася в місцях, настільки схожих на рідні краї. Завіса вабила своєю таємницею. Дівчинка, як зачарована, пішла до неї, але раптом її відволік уже знайомий пташиний лемент. У безмовності, що панує тут, він пролунав особливо скорботно й пронизливо.

Марика підняла голову й побачила чорного альбатроса. Він кружляв у небі, поступово знижуючись. От він уже ширяв над самими кронами дерев, а потім полетів униз і спустився перед таємничою завісою.

І тут Марика побачила Трояна. Він стояв за чарівною завісою. Марику охопила хвиля радості. Невже вона знайшла своїх друзів? Від щастя дівчинка забула про альбатроса.

— Трояне! — вигукнула вона й щодуху кинулася до знову знайденого товариша.

Не помічаючи нічого навколо, вона бігла до нього, а він, як завжди незворушний, не зробив ані кроку назустріч. Марика не образилася. Вона знала, що така його натура. Наскільки б не був радий зустрічі, він нізащо не виявить своїх почуттів. Утім, Троян був не такий уже й незворушний. Він простягнув до Марики руки й став робити якісь незрозумілі знаки, начебто хотів щось сказати, але був зв'язаний обітницею мовчання. Якби Мариці спало на думку подивитися на альбатроса, вона побачила б, як той простягає до неї крила й беззвучно благає звернути на нього увагу.

Уже підбігаючи до Трояна, Марика краєм ока помітила по той бік завіси тоненьку дівчину. Вона також мчала до Трояна. Марика навіть не зрозуміла, що це її власне відображення. Вона вирішила, що Троян зустрів незнайомку в Позачасовості, і навмисне не дивилася в її бік. Їй було ніяково витріщатися на незнайомку. Мерехтлива завіса була вже близько, коли Марика зважилася кинути на неї погляд. Дівчина здалася їй дуже знайомою. Марика рідко дивилася у дзеркало, нічого дивного, що вона й цього разу не впізнала в незнайомці себе. Вони наблизилися одна до одної настільки, що ледь не зіштовхнулися лобами. Марика пригальмувала. Незнайомка зробила те саме, звільняючи дорогу.

Марика ступнула за мерехтливу завісу. По тілу пройшло тремтіння, а потім з'явилося відчуття поколювання, неначе Марику кусали тисячі мурах. За мить усе пройшло. Вона опинилася одна в незнайомому місці. Ні Трояна, ні таємничої незнайомки не було. Вони зникли, як і березовий гай за спиною.

Замість дерев височіли високі біломармурові колони. Підлога пасувала до колон і була також викладена плитами з білого мармуру. Подекуди в ньому поблискували вкраплення слюди, від чого все іскрилося, як сніжні замети в ясний, сонячний день. Над колонами розстилалася синь. Ні даху, ні поперечин. Тільки безкраїй блакитний простір. Неначе призначення колонади полягало в тому, щоб підпирати небесний купол.

Було так гарно, що серце захолонуло від захвату. Сонце сяяло, але не сліпило. Навпаки, хотілося розкрити очі ширше і всмоктувати чудову енергію світла. Марика підставила обличчя сонячним променям і відкрила рот від здивування. Навколо сонця застигли планети. Вони були завбільшки з місяць. Марика чітко бачила на них гори, і кратери. Від простоти й пишноти цього видовища перехоплювало дух.

У Марики виникло дивне відчуття єднання з усім світом. З одного боку, вона була його малесенькою часткою, а з іншого боку — усі ці планети існували для неї і на її честь вишикувалися на небокраї. У цей момент вона відчула, як все її єство, кожну клітинку наповнило щастя. Марика розкинула руки й почала танцювати, як у дитинстві, так, що і колони, і планети разом із нею закрутилися в хороводі.

«Запам'ятай це. Знадобиться», — подумала вона. Точніше, навіть не подумала, а неначе чужа думка виникла в неї в голові. Від несподіванки Марика застигла на місці. Колонада ще якусь мить продовжувала вертітися, поки теж не зупинилася. Навколо нікого не було, та й голосу вона не чула, але Марика знала, що думки можна передавати на відстані.

— Хто ти? — запитала вона вголос.

— Ти… — глузливою луною прозвучало в неї в голові.

Це дратувало. Марика тупнула ногою.

— Припини порпатися в моїх думках. Невже не можеш говорити по-людськи? І взагалі нічого ховатися.

— О люди! Ви вірите тільки своїм очам, але ж вони часто брешуть. Я не ховаюся. Ти мене не там шукаєш. Мене легше відчути, ніж побачити, — мовив співучий голос.

— Як це відчути? Торкнути, чи що? — не зрозуміла Марика.

— Ну от, якщо не побачити, так торкнути. Майже всі люди такі.

— Чому деякі так люблять говорити загадками? Чи не краще прямо сказати, де тебе шукати, — сказала дівчинка.

— У серці. Або в голові. Загалом, у собі, — коротко пролунало у відповідь.

— Хто ти? — із тривогою в голосі запитала Марика. Кожен би на її місці розхвилювався, якби в ньому оселилася якась невідома істота.

— Щастя.

— Щастя?!

За час своїх мандрівок Марика побачила багато усіляких чудес, але навіть у найзухваліших мріях не могла уявити, що буде розмовляти зі Щастям. Марика попросила:

— А ти не можеш набути якого-небудь вигляду? Тобі ж вдається говорити.