Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Не засмучуйся. Я піду й подивлюся, що трапилося, — рішуче заявила Марика.

— О, це було б чудово! Попроси садівника повернутися. Скажи йому, що сад зачах без його турботи.

— Спробую. А де його шукати?

— Доріжка приведе тебе прямо до будинку.

— Чекай на мене. Я незабаром повернуся, — пообіцяла Марика й покрокувала до будинку садівника.

— У тебе добре серце. Нехай тебе супроводжує удача, — тихим шелестом проводжав її трояндовий кущ.

Будинок садівника був такий самим занедбаним, як і сад. Ґанок увивали напівзасохлі батоги клематіса. Вони вже давно не цвіли, сили у них вистачало лише на те, щоб вижити. Ґанок покосився, а фарба на дверях облупилася. Дівчинка піднялася скрипливими сходам і постукала. На стукіт ніхто не відповів. Потоптавшись на порозі, Марика штовхнула двері.

У будинку було сутінно й незатишно. Брудні вікна майже втратили прозорість. Підлогу вкривав такий товстий шар пилу, що навіть мостини важко було розгледіти. Було несхоже, щоб у будинку хтось жив. Марика подумала, що хазяїн подався в інші краї, але раптом почула голоси. Вони долинали з вітальні. Зважаючи на все, там була ціла юрба. Виходить, заїжджі гості досі тут?

Марика завмерла. Їй зовсім не хотілося, щоб її заскочили зненацька, але як на злість, в носі залоскотало від пилу. Не стримавшись, дівчинка голосно чхнула. Вона очікувала, що люди вибіжать на шум, але ніхто не з'явився. Імовірно, ті, хто зібрався, були так зайняті суперечкою, що не звернули уваги на чхання.

Дівчинка навшпиньках прокралася до дверей. На щастя, вони були трішки відкриті. Марика зазирнула у вітальню й сторопіла. Кімната була порожня. Тим часом голоси чулися ще гучніше й виразніше. У будинку жили примари.

Марика похолоділа. Вона злякалася, що з хазяїном будинку трапилося щось страшне. Потрібно було вибиратися звідси, поки не пізно. Але з іншого боку, вона пообіцяла кущеві троянд й не могла піти ні з чим. Навіть якщо не вдасться привести садівника, вона неодмінно повинна довідатися, що з ним трапилося.

«Нерозумно боятися безтілесних істот, тим більше вдень?» — підбадьорила себе Марика, увійшла в кімнату й одразу побачила хазяїна будинку.

Садівник, витріщившись перед собою, сидів у кріслі. Виглядав він поганенько. Змарнілий, у поплутаному волоссі ковтуни. Обличчя сіре, неначе він довгий час сидів без світла в темниці.

Марика простежила за його напруженим поглядом і побачила таку дивину, що ні в казці сказати, ні пером описати. У куті кімнати стояв дивний ящик, у якому рухалися й розмовляли між собою малесенькі люди. Голоси долинали саме звідти. Мініатюрні артисти грали спектакль, такий, який лицедії показують на ярмарках. І люди, і декорації виглядали, як справжні.

Однак на цьому дива не скінчилися. Раптом декорації змінилися. Замість палацу в ящику з'явився ліс і зграя лихих розбійників. Дивно, як тільки все це вмістилося в невеликому ящику? Марика підійшла, щоб зазирнути, куди ж подівся замок із дамами й кавалерами, але її зупинив вигук господаря будинку:

— Відійди, ти заважаєш мені дивитися.

Марика покірно відійшла і, як зачарована, стала спостерігати, що відбудеться далі.

Лісом їхала карета. Візник сидів на козлах, не відаючи про те, що за кожним кущем ховається розбійник.

— Обережно! Там розбійники! — крикнула Марика, щоб попередити його про небезпеку.

Візник її не чув. Шибеники, як горох, посипалися на карету з усіх боків. Вони зіштовхнули візника і витягли з візка прекрасну даму.

— Що ви робите! — вигукнула Марика й кинулася на порятунок.

Вона очікувала, що без зусиль впорається із крихітними розбійниками, але її долоня вперлася в скло.

— Відійди! — сердито прикрикнув садівник.

Марика озирнулася, а коли знову зазирнула в ящик, розбійники вже гнали карету, а жінка й візник у калюжах крові валялися на землі.

— Через тебе я не побачив найцікавішого! — розлютився садівник.

— Їх убили, — у сум'ятті мовила Марика.

— Саме так, а ти мені завадила побачити, як це відбулося. Або сядь, або йди геть!

Марика знову відійшла від ящика, примостилася на стілець і стала дивитися далі. Спектаклі були один цікавіший за інший. Лицедії то співали, то танцювали, то грали сценки. У п'єсах часто люди вбивали один одного. Марика замружувала очі, але, перечекавши, поки неприємна сцена скінчиться, продовжувала дивитися в чарівне вікно ящика у надії, що наступний спектакль буде не таким кривавим.

Зате садівник уже так звик до сцен насильства, що жорстокість його не зачіпала. Усе це було не по-справжньому, виходить, і переживати нічого.

Хвилини складалися в години. Марика не пам'ятала, скільки вона просиділа, витріщившись у ящик, коли побачила в чарівному вікні напіврозпущений пуп'янок троянди. Він ледь показав кінчики білих пелюсток. Серце Марики стислося від туги, але вона не розуміла причини цього смутку. Пуп'янок віддалено нагадував їй про щось важливе. Але про що?

Раптово вона згадала кущ троянд у зачахлому саду. Як же вона могла про нього забути?! Марика струснула з себе мару. Тепер вона знала, чому садівник занедбав сад. Огидний ящик зачарував його. Марика підхопилася й загородила чарівне вікно.

— Досить дивитися! Ходімо, сад гине, — заблагала вона, але садівник неначе не чув її слів.