Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Що ж, якщо тобі так простіше, — погодилося Щастя, і перед Марикою, не знати звідки, випурхнув білий голуб.

Дівчинка простягнула руку, щоб його торкнути, але пальці відчули лише порожнечу. Голуб чи то заворкотав, чи то засміявся.

— Спочатку ти хотіла мене почути, потім побачити, а тепер ще й торкнутися?

— Ні, ні. Пробач, — зніяковіла Марика.

— Люди називають мене невловимим. А чого мене ловити, якщо я завжди живу в душі?

— От і ні. У мене ти рідкісний гість, — не втрималася від докору Марика.

— Невдячна. Ти сама не звертаєш на мене уваги, — заперечило Щастя.

— Гарненька справа! Думаєш, мені подобається блукати Позачасовістю? Я була б щаслива опинитися у світі людей.

— Хіба? А хто покинув будинок заради острова Гроз? Кому не подобалося в палаці? — мстиво нагадало Щастя.

— Я не думала, що все так обернеться, — виправдовувалася Марика.

— Саме так. Ти не бачила свого щастя. Хоча я було поруч. Як кажуть: що маємо — не цінуємо, а втративши — плачемо?

— Згодна, — кивнула Марика. — Але де ти було, коли я втекла від Прошки й Трояна?

— О, от у цей момент я точно було поруч. Поза всяким сумнівом.

— Знущаєшся? Що гарного в тому, щоб залишитися одною?

Мариці було невтямки, що втеча врятувала їй життя. Троян не зволікав би з виконанням свого плану. Але Щастя не потребувало хвали й подяк, тому просто сказало:

— Твоє щастя, що ти подорожувала одна. Повір мені на слово. Твоя біда в тому, що ти сама не знаєш, чого хочеш.

— Знаю! — заявила дівчинка.

— І чого ж?

Питання збентежило Марику. З одного боку, нерозумно таїтися перед тим, хто знає всі твої секрети, а з іншого боку — важко вимовити заповітне бажання вголос.

— Тобі це відомо не гірше за мене, — буркнула дівчинка.

— Ні, ти все-таки скажи, — наполягало Щастя.

— Добре. Я хочу, щоб Гліб одружився зі мною.

— І ти будеш щаслива?

— Звичайно.

— Стати королевою. Сидіти на нудних прийомах. Жити відповідно до етикету. Одягатися в корсети. Гуляти в супроводі дужих охоронців… — глузливо перераховувало Щастя.

Марика уявила цю картину й мимоволі хихикнула:

— Ні, ні, це не для мене. Але однаково я можу бути щаслива тільки з Глібом.

— От-от. Я й кажу, що ти не знаєш, чого хочеш.

— А ти знаєш?

— Ти хочеш кохати й бути коханою.

Відповідь була простою й очевидною, але щастя здавалося недосяжним. Марика зітхнула. Голуб щастя відповів на її думки:

— Дарма ти так гадаєш. Немає нічого неможливого. Просто припини нав'язувати свої ідеї. Вони не найкращі. Довірся мені. І ще хочу дати тобі одну пораду. Не дорослішай.

— Не дорослішати? Це ж залежить не від мене, — заперечила Марика.

— Помиляєшся. Зморшки й сиве волосся нічого не значать, якщо в душі ти залишаєшся дитиною. Діти відчувають мене набагато краще, ніж дорослі. Вони вміють бути щасливими просто так і радіти дрібницям. Дорослішаючи, вони втрачають цей дарунок.

Марика задумалась. Це було щирою правдою. Якою щасливою вона була в дитинстві! Босоногий, напівголодний підкидьок, що виріс у таборі.

— Я постараюся, — пообіцяла Марика.

— Легко бути щасливим у моменти радості. Але якщо ти й у моменти прикрості будеш пам'ятати, що я з тобою, перед тобою відкриються будь-які двері, і ти пізнаєш, що таке безмежне щастя.

Голуб розчинився в повітрі так само зненацька, як і з'явився, але Марика не засмутилася. Вона приклала руку до грудей і тихенько сказала:

— Я знаю, ти тут.

Вона пройшла уздовж колонади й опинилася перед сходами. Піднявшись сходами, дівчинка побачила невеликий майданчик, що височів над рештою споруди. Нагорі, на поперечині між кришталевих стовпів висіла гойдалка.

«Не дорослішати», — нагадала собі Марика й сіла на гойдалку. Її не полишало почуття радості. Їй хотілося злетіти якнайвище, до самих зірок. Гойдалка неначе почула її думки. Їй навіть не довелося розгойдуватися. Дівчинка злетіла так, що в неї перехопило дух.

На мить Мариці здалося, що гойдалка застигла у верхній точці. Її наповнив захват. Вона була впевнена, що нічого неможливого немає. Вона здолає всі перешкоди й повернеться до свого принца. Але щойно гойдалка почала опускатися донизу, у душі оселилися сумніви. Марика згадала про загублених друзів і засоромилася своєї радості. Як вона могла веселитися, не знаючи, що трапилося із Прошкою й Трояном. Що нижче вона опускалася, то більше її охоплювала туга. Уроки щастя вилетіли в неї з голови, але не встигла Марика поринути в темний вир депресії, як гойдалка знову пішла вгору.

Настрій знову змінився, але цього разу радість була затьмарена страхом падіння. Марика майже не помітила, як гойдалка пройшла верхню точку, та вона й не набрала колишньої висоти. Дівчинка постаралася знову розгойдати її, але, незважаючи на всі її спроби, з кожним рухом гойдалка піднімалася усе нижче. Марика сердилася, і це ще більше сповільнило хід гойдалки. Вона невблаганно зупинялася.

Куди поділося відчуття польоту? Де