Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Скільки разів тобі казати? Не заважай, — роздратовано пробурчав він.

— А це вже ні! Я не відступлюся! — тупнула ногою Марика. — Без тебе сад зовсім зачахне. Ти живеш вигаданим життям лицедіїв і пропускаєш власне. Навіщо дивитися на картинку троянди, якщо живий кущ помирає від спраги?

Садівник почав скипати.

— Іди геть! А інакше пошкодуєш! — стиснувши кулаки, прогарчав він.

На його обличчі застиг той самий вираз, який з'являвся, коли в ящику показували сцени вбивства. Марика злякалася, але не показала цього.

— Не піду! — уперто повторила вона.

Садівник кинувся на неї, але від довгого сидіння м'язи в нього постаріли. Дівчинка виявилася моторнішою. Вона приловчилася, схопила стілець й щосили жбурнула її в чаклунський ящик.

Пролунав дзенькіт скла. Голоси змовкли. У вікні ящика зяяла чорна діра. Чоловічків там не було. Вони зникли безслідно.

Побачивши, що трапилося, садівник розлютився. Для затуманеного чаклунством розуму життя втратило ціну. Садівник хотів насправді пережити те, що він стільки разів бачив.

— Мерзенна тварино! Ти позбавила мене сенсу життя! — заревів він і, відрізавши Мариці шлях до виходу, почав на неї наступати.

— Ти сам позбавив себе сенсу життя, коли почав витріщатися в ящик і забув про свій сад, — задкуючи, крикнула Марика.

Зібравши сили, вона підскочила до вікна й, розкривши стулки, вистрибнула на вулицю.

Злість додала садівникові сили. Як розлютований, поранений звір забуває про рану й кидається на мисливця, так і він одним махом перестрибнув через підвіконня й погнався за дівчинкою. Марика мчала щосили. Добігши до клумб, де ріс самотній кущ троянд, вона мимоволі забарилася.

Пуп'янок відкрився, показавши ніжні білі пелюстки. Трояндовий кущ співав свою останню пісню. Скільки ж часу пройшло відтоді, як вона пішла за садівником? У дівчинки в горлі застрягла гірка грудка.

Садівник був уже поряд, коли Марика спохопилася. Вона кинулася геть, але спіткнулася й простяглася на землі. Зрозумівши, що втікачка в нього в руках, садівник криво посміхнувся. У його погляді горіло божевілля. Він уже збирався схопити дівчинку, коли побачив пуп'янок, що розпускається.

Побачивши останній подарунок куща, що гине, садівник неначе відчув удар струмом. Погляд його став усвідомленим. Він зупинився, неначе силився згадати щось давно забуте. По його щоках потекли сльози. Він спустився перед кущем на коліна й прошепотів:

— Пробач.

Марика зрозуміла, що зараз для садівника існує тільки цей трояндовий кущ. Вона піднялася з землі й, залишивши садівника наодинці з трояндою, мовчки пішла по воду.

Дівчинка принесла воду й простягла лопушину садівникові.

— Тримай-но, полий.

— Спасибі, — розчулено мовив той, приймаючи листок з її рук.

А потім вони разом почали поратися в саду. Тут так багато треба було зробити. Садівник виявився добрим і веселим. Марика з радістю допомагала йому й не переставала дивуватися, наскільки чаклунський ящик міг змінити людину. На душі в Марики запанував спокій. Їй було добре виконувати просту роботу й ні про що не думати. Але внутрішній голос дедалі наполегливіше нагадував про те, що настав час іти далі. Не в змозі заглушити його заклик, дівчинка зібралася йти.

— Залишайся, — попросив її садівник. — Коли квіти розпустяться, тут буде справжній рай.

— Я знаю, — кивнула дівчинка. — Але боюся, він так зачарує мене, що я забуду про свою мету.

— Твоя правда. У кожного свій шлях, — погодився садівник. — Але перш ніж ти підеш, я хочу, щоб тут був твій куточок.

Він підвів дівчинку до розчищених клумб посеред саду і вручив їй насіння.

— Воно все різне! — з подивом вигукнула Марика.

— Так, це різні квіти. Кожна відкривається й закривається у свій час. Деякі непримітні вдень, але з настанням сутінків виливають ніжний аромат. Нехай ці клумби цілодобово нагадують про те, як завдяки тобі сад воскрес.

Марика прийняла насіння з рук садівника і з обережністю посадила їх у землю. Їй щиро хотілося, щоб у цьому чудовому саду залишилася пам'ять про неї. Дівчинка не підозрювала, що з цього часу в Позачасовості з'явився квітковий годинник. Це був найніжніший і найтендітніший годинник, але в нього був надійний годинникар. Садівник стежив за тим, щоб вони справно показували час.

Мариці було трохи смутно залишати чарівний сад. Там панували безтурботна радість і спокій, але це було чужим щастям. У Позачасовості вона була безпритульною мандрівницею, але душа кликала її в дорогу.

Алея фруктових дерев вивела дівчинку на знайоме роздоріжжя. Далі дорога тяглася через поле. Марика брела, не знаючи, куди й навіщо вона йде. Вона безперервно думала про загублених друзів. Де вони? Чи вдалося їм завести годинники, про які казав Хронос? Самій Мариці не зустрілося жодного хронометра, навіть на міській ратуші. І не дивно. Навіщо в Позачасовості годинники?

За міркуваннями Марика не помітила, як перетнула поле. Попереду на пагорку ріс березовий гай. Дівчинка піднялася по стежці й опинилася під покривом дерев. Після погляду на берези її охопила ностальгія. На мить їй навіть здалося, що вона повернулася додому.

Стрункі, з білими стовбурами, красуні тяглися в небо й нагадували витончені, високі колони. Було тихо й урочисто, як