Американські боги - Ніл Гейман

— У нього обід — відрубує вона. У дього обід.

У глибині душі Селім знає, що чоловік з нерозкуреною сигарою і був Блендінґ.

— А коли він повернеться?

Вона знизує плечима і кусає свій бутерброд.

— В нього заплановані зустрічі на решту дня. — В дього забладоваді зусдріні да решду ддя.

— Він зможе зустрітись зі мною, коли повернеться? — перепитує Селім.

Вона стенає плечима і сякається.

Селім зголоднів, він знесилений і розчарований.

О третій жінка дивиться на нього і каже:

— Від де поведнедься.

— Перепрошую?

— Пад Бдеддіг. Від де поведнедься сьогодді.

— Чи можу я призначити зустріч на завтра?

Вона шморгає.

— Ваб доведедься задзводити. Пдизначеддя зусдрічей дільки по тедефоду.

— Зрозуміло, — Селім усміхається. Перед тим, як він виїхав з Мускату, Фуад безліч разів повторив, що в Америці людина, яка щось продає і не усміхається, все одно що гола. — Тоді я задзвоню завтра.

Він бере валізку зі зразками, спускається безкінечними сходами на вулицю, де крижаний дощ перетворюється на град. Селім передчуває, як довго і холодно йому буде йти до свого готелю на Сорок Шостій вулиці, він відчуває тягар валізки зі зразками, тому стає на край тротуару і махає кожному жовтому таксі, яке наближається до нього, не особливо зважаючи на те, чи горять шашечки на даху машин. І кожне таксі проїжджає повз.

Одне з них навіть прискорюється від нього. Колесо втрапляє у заповнену водою вибоїну, і на Селіма бризкає цілий водоспад брудної крижаної води, заливає його штани і пальто. На мить він роздумує, чи не кинутись йому під колеса якоїсь із машин, тоді усвідомлює, що його свояка більше стурбує доля валізки зі зразками, аніж доля самого Селіма, і що він не завдасть горя нікому, крім своєї улюбленої сестри, Фуадової дружини (бо для своїх батьків Селім завжди був ходячим конфузом, а його романтичні зв’язки вимушено були однаково короткими і анонімними). А ще він сумнівається, що якась із машин справді їде досить швидко, щоб таки збити його насмерть.

Пошарпане жовте таксі зупиняється перед ним, і Селім, щасливий, що може полишити свої роздуми на тротуарі, сідає в нього.

Порвана оббивка на задньому сидінні підлатана сірим скотчем. Напівопущена пластикова перегородка між ним і водієм обклеєна попередженнями, що курити в машині не можна, і повідомленнями, скільки коштуватиме доїхати до різних аеропортів. Запис голосу якоїсь знаменитості, про яку він ніколи ні сном, ні духом не чув, нагадує йому про те, що він має пристібнутися.

— До готелю «Парамаунт», будь ласка.

Водій щось буркає у відповідь і пірнає з узбіччя у потік машин. Він неголений, одягнений у товстий темно-сірий светр, на обличчі — темні пластмасові окуляри. Погода стоїть похмура, та ще й вечоріє: Селім розмірковує, чи у водія нема якихось проблем з очима. Двірники риплять по склу, і усе, що видно на вулиці, — це сірий фон із вкрапленнями світлих цяток.

Вантажівка вискакує, ніби нізвідки, прямісінько перед ними, і водій таксі лається арабською, щось там згадуючи про бороду Пророка.

Селім втупився в ім’я водія на щитку, але зі свого сидіння не може його розгледіти.

— Як довго ти водиш це таксі, друже? — питає він чоловіка арабською.

— Десять років, — відповідає водій тією ж мовою. — Ти звідки?

— Мускат. Це в Омані.

— З Оману, значить. Я був в Омані. Давно ще. Ти чув про місто Убар? — запитує водій.

— Звичайно. Загублене Місто веж. Його знайшли в пустелі п’ять чи десять років тому, я точно не пам’ятаю. Ти був у тій експедиції, яка його відкопала?

— Щось типу того. Це було гарне місто, — каже йому водій таксі. — Майже щоночі там зупинялося по три... а може й по п’ять тисяч людей. Кожен мандрівник відпочивав в Убарі, грала музика, вино лилось, ніби вода, і вода лилася, і саме тому місто існувало.

— Я щось таке чув. І його покинули? Коли? Тисячу років тому? Дві тисячі?

Водій таксі не відповідає. Вони зупиняються перед світлофором. Загоряється зелене світло, але водій не рушає, незважаючи на те, що позад нього негайно лунає незлагоджений галас гудків. Селім несміливо простягує руку понад пластиковою перегородкою і торкається плеча водія. Водій сіпає головою, щодуху опускає ногу на педаль газу і вони проносяться через перехрестя.

— Чортчортчорт, — лається таксист англійською.

— Ти, певно, дуже втомлений, друже, — каже Селім.

— Я сиджу за кермом цієї Аллахом забутої машини вже тридцять годин. Це занадто. Перед тим я проспав п’ять годин, а перед тим наїздив ще чотирнадцять. Нам завжди не вистачає людей перед Різдвом.

— Сподіваюся, ти хоч добре заробив.

Водій зітхає:

— Та фіг там. Сьогодні зранку я відвозив якогось мужика з П’ятдесят Першої вулиці до аеропорту Ньюарк. Коли ми дісталися туди, чувак просто втік всередину в аеропорт, і я не зміг його догнати. П’ятдесят доларів тільки усміхнулися, а я ще мусив сам закинути за платне шосе по дорозі назад.

Селім киває:

— Сьогодні я весь день чекав на чоловіка, який так і не зустрівся зі мною. Мій свояк ненавидить мене. Я в Америці тиждень, і Америка не дала мені нічого — тільки відбирає мої гроші. Я не можу нічого продати.

— Що ти продаєш?

— Всяке гівно. Нічого не варті брязкальця, блешні і туристичні дрібнички. Жахливе, дешеве, дурнувате, потворне гівно.

Водій таксі повертає руль вправо, об’їжджає щось і їде далі. Селім не розуміє, як за дощем, темрявою і товстими темними окулярами той примудряється хоч бачити, куди їде.

— Ти продаєш гівно?

— Ага, — Селім одночасно захоплений і нажаханий, що наважився нарешті сказати правду про зразки свояка.

— І вони не хочуть його купувати?

— Ні.

— Дивно. В магазинах тут вони тільки його і продають.

Селім нервово усміхається. Вантажівка перегородила їм дорогу: червонощокий поліцейський стоїть перед нею, кричить, махає жезлом і показує їм звертати на найближчу вулицю.

— Поїдемо до Восьмої авеню, дістанемось у твій район тією дорогою, — каже водій таксі.

Вони повертають на вулицю, де рух зовсім зупинився. Стоїть какофонія гудків, але машини не рухаються.

Водій похитується на своєму сидінні. Його підборіддя схиляється на груди, раз,