Американські боги - Ніл Гейман

На обід був сендвіч з колою в містечку, яке називалось Ред Бад.

Він минув долину, набиту ломом з тисяч жовтих бульдозерів, тракторів і екскаваторів. Задумався, чи, бува, це не бульдозерне кладовище, куди ті приповзають помирати.

Він минув салон «Поп-і-Топ». Проїхав Честер («батьківщина моряка Папая!»). Тінь помітив, що будинки, навіть найменші і найзадрипаніші, мали білі колони на верандах, щоб хазяї могли гордо називати їх «віллами». Він вів машину вздовж великої замуленої ріки, і не зміг стримати сміху, коли побачив на придорожньому знаку, що вона називається Велика Замулена Ріка. З трьох по-зимовому мертвих дерев звисали коричневі клапті плюща. Плющ надавав деревам химерної, майже людської подоби: ті могли бути трьома відьмами, старезними і похиленими, які чекали тут, щоб розповісти йому його долю.

Тінь їхав уздовж Міссісіпі. Він ніколи не бачив Нілу, але танець сліпучого полудневого сонця на коричневому плесі навіяв йому думки про Ніл, що розливався на довколишні поля. Не той Ніл, який зараз, — ні, той Ніл, який був давно-давно, Ніл, ця життєдайна артерія поміж папірусних боліт, де водилися кобри, і шакали, і дикі корови...

Дорожній знак вказував на Фіви.

Дорога здіймалася над болотами десь на три метри. Зграйки і ключі пташок, чорні крапочки на тлі блакитного, ганяли небом туди-сюди в якомусь хаотичному і безнадійному броунівському русі.

Було пізнє пообіддя, і сонце саме почало знижуватись, позолотивши все якимось ельфійським сяйвом, зануривши світ у теплий і густий заварний крем — так, що він став виглядати геть неземним і надреальним. Тінь проминув дороговказ, завдяки якому зрозумів, що в’їжджає до «Історичного Кайро». Він проїхав під мостом і потрапив до маленького портового містечка. Солідна будівля каїрського суду і ще солідніша будівля митниці здавалися в бурштиновому світлі дня, що котився до заходу, апетитними свіжоспеченими тістечками.

Він запаркувався на бічній вулиці і видряпався на прибережну дамбу, не певний, чи то берег Огайо, чи Міссісіпі. Маленька киця черепахового кольору нишпорила і щось винюхувала у сміттєвих баках на задньому дворі, і в такому освітленні навіть сміття мало чарівний вигляд.

Самотня чайка ковзала поверхнею води біля берега, крилом корегуючи свій маршрут уздовж ріки.

Тінь зрозумів, що не сам. Маленьке дівча у старих кросівках і сірому вовняному чоловічому светрі, що правив за сукенку, стояло на тротуарі на відстані метрів чотирьох від нього і розглядало його з похмурою неприязню шестилітки. Волосся у дівчиська було дуже довге, дуже пряме і дуже чорне, а шкіра — така ж брунатна, як і річкова вода.

Він усміхнувся малій. Та зухвало витріщилась на нього у відповідь.

Від берега почулось скавчання, і маленька черепахова киця відскочила від перевернутого смітника, а за нею кинувся кудлатий чорний пес. Киця врятувалась під машиною.

— Ей, — звернувся Тінь до дівчинки. — Ти коли-небудь бачила невидимий порошок?

Вона завагалась, тоді похитала головою.

— Що ж. Тоді глянь на оце, — лівою рукою Тінь підняв четвертака, покрутив його трохи на виду і вдав, ніби перекидає у праву. — Візьму трохи невидимої пудри, — зімкнувши порожній кулак, він витягнув праву руку руку вперед, а лівою заліз до нагрудної кишені, ніби за пудрою, а насправді скинути туди монету, — і посиплю свою руку з монетою... Дивися, тепер четвертак також невидимий! — він по черзі, з виразом крайнього зачудування, відкрив долоню правої, а потім лівої руки.

Мала і далі витріщалась.

Тінь стенув плечима і сховав руки до кишень, в одній — четвертак, в іншій — п’ятидоларова купюра. Він збирався дістати купюру з повітря і віддати дівчинці — та виглядала так, ніби гроші їй не завадили б.

— Ей, поглянь, — сказав він. — Маємо глядачів.

Чорний пес і маленька черепахова киця повмощувались обабіч дівчинки і уважно стежили за ним. Вуха пса стирчали догори, тому він виглядав кумедно-перестороженим. Цибатий чоловік в оправлених золотом окулярах прямував до них тротуаром, поглядаючи на всі боки так, наче чогось шукав. Тінь подумав, чи, бува, не його це пес.

— То як думаєш, — звернувся Тінь до пса, щоб трохи розворушити дівчинку, — хіба не круто?

Чорний пес облизав свою довгасту морду, а тоді сухо відповів глибоким голосом:

— Знаєш, я якось бачив Гудіні. Так ось, друже, повір — ти не Гудіні.

Дівчинка глянула на тварин, тоді — на Тінь, і накивала п’ятами, ніби за нею гнались усі пекельні сили. Тварини дивились їй услід. Цибатий підійшов до пса, нахилився і погладив його гострі вуха, що стояли сторчма.

— Будьте поблажливішим, колего, — заперечив псові чоловік в окулярах із золотою оправою. — Це був усього-на-всього трюк з монетою. Він же не намагається вивільнитися з ланцюгів під водою.

— Ще ні. Але ще спробує. Точно спробує.

Золоте світло згасло, і почало сутінково сіріти. Тінь полишив монету, а купюру поклав до кишені:

— Окей. І хто з вас — Шакал?

— Роззуй очі, — пирхнув пес із довгастою мордою. — Ходи.

І почимчикував тротуаром слідом за чоловіком в окулярах із золотою оправою. Тінь на мить завагався, а тоді рушив за ними. Киця не показувалась. Вони дійшли до великого пошарпаного будинку — у всі інших будівлях на вулиці вікна були забиті дошками.

Табличка поруч із дверима сповіщала, що тут розташована «Сімейна фірма Ібіса і Шакала. Надаємо ритуальні послуги з 1863 року».

— Я — пан Ібіс, — відрекомендувався чоловік в оправлених золотом окулярах. — Гадаю, зараз ми з вами займемося вечерею. У мого компаньйона, на жаль, термінова робота.

Деінде в Америці

Нью-Йорк лякає Селіма, тому він міцно хапається обома руками за свою валізку зі зразками і притискає її до грудей. Його лякають чорношкірі, його лякає, як вони витріщаються на нього, і його лякають євреї — ті, що одягнені у все чорне і носять капелюхи, бороди і пейси. Його лякає так багато інакших — сила-силенна людей. Вони вбрані по-всякому, говорять мішаниною мов, вихлюпуються зі своїх високих-високих брудних будівель на тротуари... Його лякає ґвалт вуличного руху і навіть повітря, з його гнилим і водночас солодким запахом, — геть не таке, як повітря рідного Оману, — лякає його.

Селім у Нью-Йорку, в Америці, вже тиждень. Щодня він