Американські боги - Ніл Гейман
З причин, незрозумілих Селіму, бізнес-партнери його свояка забронювали йому номер у готелі «Парамаунт» на Сорок Шостій вулиці. Для нього цей готель надто дорогий, надто чужий, він збиває з пантелику і викликає клаустрофобію.
Фуад — чоловік сестри Селіма. Він не багатій, але він — співвласник невеличкої сувенірної фабрики. Все, що виготовляють на фабриці, йде на експорт, до інших арабських країн, до Європи, до Америки. Селім працює на Фуада вже шість місяців. Фуад його трохи лякає. Тон факсів, що надходять від Фуада, стає все суворішим. Вечорами Селім сидить у готельній кімнаті, читає Коран, каже собі: «І це мине», каже собі, що його перебування у цьому дивному світі — тимчасове і скінченне.
Свояк дав йому тисячу доларів на різні дорожні витрати, але сума, яка попервах видавалась такою значною, розчинялась швидше, ніж Селім міг собі уявити. Коли він тільки приїхав, то так боявся виглядати арабом-жлобом, що давав на чай кожному, втискав додаткові купюри всім, кого йому доводилось спіткати, пізніше до нього дійшло, що ним просто користувались, і, швидше за все, навіть кепкували з нього, тож він взагалі перестав давати на чай.
У першій і єдиній подорожі на метро він загубився і заплутався так, що пропустив призначену зустріч, тепер, коли іншого вибору немає, він їздить на таксі, а решту часу — ходить пішки. Він незграбно ввалюється до задушливих офісів, його щоки німіють від холоду надворі, він пітніє під плащем, а в черевиках хлюпає від сльоти. І коли вітри гуляють по авеню (які ідуть з півночі на південь, так само, як вулиці пролягають з заходу на схід, ось так все просто, і Селім завжди знає, у якому напрямку Мекка), відкритим ділянкам шкіри так холодно, що Селім боїться їх обморозити.
Він ніколи не їсть у готелі (хоча Фуадові бізнес-партнери й оплачують йому проживання, за хліб насущний він має платити сам), натомість, він купує їжу в ятках з фалафелем і маленьких крамничках і кілька днів проносить її до своєї кімнати під плащем, хоч потім розуміє, що нікому до цього нема діла. І все одно він почувається ніяково, тримаючи в руках пакети з їжею у напівтемряві ліфтів (Селіму завжди доводиться згинатись і примружуватись, щоб розгледіти кнопку, на яку слід натиснути, щоб доїхати до потрібного поверху) дорогою вгору, у крихітну білу кімнатку, де він зупинився.
Селім засмучений. Факс, який чекав на нього, коли він прокинувся цього ранку, був різким, а також поперемінно докірливим, дошкульним і розчарованим: Селім підводив їх усіх — свою сестру, Фуада, Фуадових бізнес-партнерів, Султанат Оман і всенький арабський світ. Якщо він не в змозі добути замовлення, Фуад більше не вважатиме своїм обов’язком давати Селіму роботу. Вони покладаються на нього. Його готель надто дорогий. Що Селім робить з їхніми грошима, коли живе собі в Америці як султан? Селім прочитав факс у себе в кімнаті (де завжди було надто спекотно і задушливо, тому вчора ввечері він відчинив вікно, і тепер тут надто холодно) і нерухомо сидів якусь часину, а в нього на обличчі застиг вираз всеохопного страждання.
Потім Селім іде до центру міста, міцно тримаючи свою валізку для зразків, так, ніби всередині — діаманти і рубіни. Він плентається холодною вулицею, квартал за кварталом, доки на перетині Бродвею і Дев’ятнадцятої вулиці, за гастрономом, не знаходить присадкуватий будинок. Він піднімається сходами на четвертий поверх, в офіс «Пан-ґлобал імпортс».
Офіс занедбаний, так, але він знає, що «Панґлобал» імпортує майже половину всіх сувенірів, що потрапляють у США з Далекого Сходу. Справжнє замовлення від «Панґлобал» може виправдати Селімову подорож, може перетворити провал на успіх, тому Селім сидить на незручному дерев’яному стільці в передпокої офісу, тримає свою валізку зі зразками на колінах і дивиться на жінку середнього віку з пофарбованим у надто яскравий червоний колір волоссям. Жінка сидить за столом і все сякається в одну паперову серветку за іншою. Висякавшись, вона витирає носа і викидає серветки до смітника.
Селім дістався сюди о десятій тридцять ранку, за півгодини до призначеного часу. І тепер він сидить тут, пітніє і тремтить, і розмірковує, чи, бува, не вчепилась до нього застуда. Час повзе неймовірно повільно.
Селім кидає погляд на годинника. Тоді прочищає горло.
Жінка за столом зиркає на нього:
— Так? — каже вона. Це звучить як «Дак».
— Вже за двадцять п’ять дванадцята, — каже Селім.
Жінка і собі кидає оком на годинника на стіні і повторює:
— Дак. Дочно.
— Мені призначено на одинадцяту, — Селім намагається загладити ситуацію усмішкою.
— Пан Блендінґ знає, що ви тут, — з осудом відказує вона. Бан Бледдідґ здає що ви дуд.
Селім бере старий випуск New York Post зі столу. Він говорить англійською краще, ніж читає, йому доводиться розплутувати, про що йдеться у статтях, ніби розгадувати кросворд. Він чекає, пухкенький молодик з очима ображеного цуценяти, а його погляд метається між газетою і двома годинниками — на зап’ясті і на стіні.
О дванадцятій тридцять кілька чоловіків виходять з офісу. Вони розмовляють на весь голос, цвірінькають один до одного на американський манір. В одного з них, високого, дебелого чоловіка, з рота стримить нерозкурена сигара. Коли він виходить з офісу, то ковзає поглядом по Селіму. Він радить жінці за столом випити лимонного соку, і, мабуть, кілька таблеток цинку, бо його сестра має пунктик на цьому цинку, і ще вітамін С. Вона обіцяє, що так і зробить, і передає йому кілька конвертів. Він кладе їх до кишені, а потім разом з іншими чоловіками виходить в коридор, їхній сміх поволі стихає на сходах.
Зараз перша пополудні. Жінка за столом дістає з шухляди коричневий паперовий пакет і витягує з нього кілька бутербродів, яблуко і батончик Мілкі Вей. А ще маленьку пластикову пляшечку свіжовичавленого апельсинового соку.
— Перепрошую, — каже Селім, — але чи не могли б ви передати пану Блендінґу, що я досі чекаю?
Вона піднімає
