На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Ми — винятки.

«У нас завжди є запитання».

— Звичайно, — Северард приглушено реготнув, — ми ж Інквізиція. — Світло лампи вихопило з темряви погнуті залізні ворота, над якими височіла увінчана іржавими штирями стіна. — Прийшли.

«Мила місцина, тут ні відняти, ні додати».

Схоже, воротами давно не користувались, бо коли практик, відімкнувши, з силою відчинив їх, іржаві петлі жалібно заскрипіли. Глокта незграбно переступив через калюжу, що набралась у вибоїні, і вилаявся, коли край плаща черкнув брудну воду.

Петлі знову завищали, коли Северард, морщачи від натуги лоба, зачинив важкі ворота, після чого він зняв заслінку з ліхтаря й освітив широкий декоративний двір, зарослий бур'янами, захаращений будівельним сміттям й уламками дощок.

— Ось ми й на місці, — сказав Северард.

Колись це, напевно, була розкішна будівля. «Скільки коштували усі ці вікна? А декоративна кам'яна кладка? Відвідувачів, мабуть, вражало якщо не багатство власника, то принаймні його бездоганний смак».

Але усе це залишилося в минулому. Вікна були щільно забиті гнилими дошками, а кам'яні завитки вкрив мох і засохлий пташиний послід. Тонкий шар зеленого мармуру на колонах потріскався і почав лущитись, являючи на світ божий давню штукатурку. Все обсипалось, поламалось і погнило. Всюди були розкидані відпалі шматки фасаду, що відкидали довгі тіні на високі стіни двору. По дорозі Глокту зустрів скорботний погляд побитого херувима, якому бракувало півголови.

Він очікував побачити якийсь бруднючий склад, якийсь сирий підвал побіля води.

— Що це за маєток? — запитав інквізитор, роздивляючись занедбані хороми.

— Його побудував якийсь купець багато років тому. — Северард копнув відламаний шматок скульптури, що лежав у нього на шляху, і той з гуркотом покотився у темряву. — Багатий чоловік, дуже багатий. Хотів жити біля своїх складів і причалів, наглядати за тим, як ідуть справи.

Практик збіг по потрісканих, моховитих сходах до велетенських, облущених дверей.

— Він гадав, що й інші підхоплять цю ідею, але де там, бо який дурень захотів би жити тут із власної волі? Потім він втратив усі гроші, як ото часто трапляється з купцями. І його кредитори ніяк не могли знайти покупця на це майно.

Глокта подивився на зламаний, перехняблений фонтан, що був наполовину заповнений водостоєм.

— Не дивно.

Северардова лампа ледь освітлювала неосяжний вестибюль. З мороку навпроти проступали обриси двох велетенських, вигнутих сходів. На рівні другого поверху вздовж стін тягнувся широкий балкон, але значна його частина обвалилась, проламавши прогнилі дошки внизу, так що один із сходових маршів, надірвавшись, просто висів у повітрі. Волога підлога була всіяна шматками відбитої штукатурки і шиферу, що нападав з даху, уламками дощок і бризками сірого пташиного посліду. Крізь кілька зяючих дірок у даху проглядалось нічне небо. Глокта чув, як на темних кроквах тихо туркотіли голуби і десь повільно скрапувала вода.

«Ну і місце».

Ґлокта стримав усмішку.

«Чимось схоже на мене самого. Ми обидва колись були неймовірними, і дні нашої слави давно залишились у минулому».

— Тут просторо, правда? — запитав Северард, пробираючись крізь розкидане сміття до темного проходу під понівеченими сходами, а його лампа під час руху відкидала химерні, косі тіні.

— О так, місця тут вистачить іще принаймні на одну тисячу в'язнів.

Глокта поплівся за ним, важко спираючись на палицю, занепокоєний слизькою підлогою під ногами. «Зараз посковзнусь і гепнуся на сраку, просто у пташине лайно. От буде весело».

За аркою відкривався пошарпаний коридор, де потріскана штукатурка пообсипувалася цілими пластами, оголивши змокрілу цеглу. По обидва боки коридору виринали понурі проходи.

«Таке місце здатне гарно попсувати нерви людині, яка схильна до нервовості. Вона може науявляти собі всіляких жахіть, що можуть ховатися у цих кімнатах — одразу ж за межею світла лампи, або ще страшніших речей, які, можливо, творяться у темряві».

Ґлокта поглянув на Северарда, котрий легко ступав попереду, щось нерозбірливо насвистуючи під маскою, і спохмурнів.

«Але нам не властива нервовість. Мабуть, ми і є тими самими жахіттями. І, мабуть, ці ще страшніші речі — справа наших рук».

— Скільки тут кімнат? — запитав Ґлокта, човгаючи вслід.

— Тридцять п'ять, не рахуючи кімнат для слуг.

— Справжній палац. Як ти його, в дідька, знайшов?

— Я тут іноді ночував після смерті мами. Знайшов лазівку. Тоді дах ще був здебільшого цілим, відтак спати було сухо. Сухо і безпечно. Ну, наскільки це взагалі можливо.

«Ох, яке важке ти мав життя. Певно, головоріз і кат — це справжній крок вперед для тебе, правда? Кожен має свої виправдання, і що мерзенніша людина, то слізливіша її історія. Цікаво, а яка історія в мене?»

— Ти як завжди винахідливий, еге ж, Северарде?

— За це ви мені й платите, інквізиторе.

Вони увійшли до просторого приміщення: це могла бути вітальня, кабінет або навіть бальна зала, стільки тут було місця. Колись прекрасні панно тепер провисали на стінах, вкриті цвіллю і полущеною позолотою. Северард підійшов до одного, яке все ще доволі міцно трималося, і міцно натиснув збоку на раму. Почулось тихе клацання, і панно розійшлося, відкриваючи темну арку.

«Таємний хід? Як чарівно! Як зловісної Як напрочуд доречно!»

— Цей будинок, як і ти, сама несподіванка, — мовив Глокта, важко кульгаючи до арки.

— І не повірите, на яку ціну я сторгувався.

— Ми його купили?

— О ні. Я його купив. За гроші Ревса. А тепер здаю вам в оренду. — Очі Северарда зблиснули у світлі лампи. — Цей будинок — золоте дно!

— Ха! — реготнув Глокта, обережно дибуляючи вниз сходами.

«Нічого собі, він ще й ділову жилку має. Хтозна, може, одного дня я працюватиму на архілектора Северарда. У світі ще й не таке буває».

Тінь Глокти маячила перед ним, простягаючись у темряву, поки він бочком спускався сходами, намацуючи правою рукою прогалини між грубими каменями, щоб хоч якось втримувати рівновагу.

— Підвали тягнуться на багато миль, — пробурмотів Северард ззаду. — У нас є власний вихід до каналів, і до каналізації теж, якщо вам цікаво.

Вони минули темний прохід зліва, а потім ще один справа, поволі спускаючись все нижче й нижче.

— Фрост каже, що звідси можна дістатись аж до Аґріонта, ні разу не піднімаючись на поверхню.

— Це може нам стати у пригоді.

— Авжеж, якщо вдасться стерпіти сморід.

Лампа Северарда освітила