На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Ось ми й знову вдома, — сказав він і чотири рази коротко постукав.
За мить із темряви віконця вигулькнуло лице практика Фроста у масці.
— Це ми.
Очі альбіноса не проявили навіть дрібки приязні чи впізнавання. «Втім, як завжди». По той бік гримнули важкі засуви, і двері плавно відчинилися.
Всередині містилися стіл і стілець, а на стінах висіли свіжі смолоскипи, однак їх ніхто ще не запалював.
«Напевно, поки ми не приволочилися сюди зі своєю лампою, тут стояла суцільна темрява».
Глокта перевів погляд на альбіноса.
— Ти що, просто сидів у темряві?
Кремезний практик стенув плечима, на що Глокта похитав головою.
— Іноді ти мене хвилюєш, практику Фросте, справді хвилюєш.
— Він тут, — сказав Северард і рушив далі по коридору, лунко цокаючи підборами по вимощеній плитняком підлозі.
Колись це, мабуть, був винний погріб: з кожного боку розташовувалось кілька склепінчастих кімнат, відгороджених міцними решітками.
— Глокто!
Салем Реве міцно вчепився пальцями у ґрати, притиснувши лице поміж ними. Глокта спинився перед камерою, щоб хоч трохи дати перепочити хворій нозі.
— Ревсе, як ся маєш? Я не очікував побачити тебе так скоро.
Він уже встиг схуднути, а його шкіра обвисла й зблідла, і на ній досі виднілися сліди синців.
«Він виглядає кепсько, дуже кепсько».
— Що відбувається, Глокто? Прошу, скажи, чому я тут?
«А чому б і ні?»
— Архілектор вважає, що з тебе ще може бути якась користь. Він хоче, щоб ти дав свідчення. — Глокта нахилився до ґрат. — Перед Відкритою Радою, — прошепотів він.
Реве ще більше зблід.
— А далі що?
— Побачимо.
«Енґлія, Ревсе, Енґлія».
— А якщо я відмовлюся?
— Відмовиш архілектору? — Глокта реготнув. — Ні-ні-ні, Ревсе. Не варто робити нічого подібного.
Інквізитор розвернувся і пошкандибав за Северардом.
— Заради усього святого! Тут же темно!
— Нічого, звикнеш! — кинув Глокта через плече.
«Дивовижно, до чого здатна звикнути людина».
В останній із кімнат сидів їхній новий в'язень. Прикутий до скоби на стіні, голий і, звісно, з мішком на голові. Він був низький і коренастий, трохи товстуватий, і мав свіжі подряпини на колінах, які очевидно заробив, коли його шпурнули на грубу кам'яну підлогу камери.
— То це і є наш вбивця, га?
На голос Ґлокти чоловік перекотився, став на коліна і подався вперед, натягнувши ланцюги. Спереду крізь мішок просочилося трохи крові і засохло, від чого на парусині утворилася коричнева пляма.
— Дуже неприємний тип, — мовив Северард. — Хоча зараз він не виглядає вже таким страшним, еге ж?
— Як припече, вони всі робляться сумирними. Де будемо працювати?
Очі Северарда ще дужче засяяли.
— О, вам сподобається, інквізиторе.
— Виглядає трохи театрально, — мовив Глокта, — але то нічого.
Кімната була велика і кругла, з купольною стелею, а вигнуті стіни вкривав незвичний розпис. На траві лежало тіло чоловіка, всіяне кривавими ранами, а на його фоні виднівся ліс. Від чоловіка віддалялися одинадцять постатей, шість з одного боку і п'ять — з іншого, зображені у профіль, у недоладних позах, і одягнені в біле, але їхніх облич було не розібрати. Вони стояли лицем до іншого чоловіка в усьому чорному, котрий розкинув руки, а за його спиною палало море яскраво намальованого вогню. Різке світло шести сяйливих ламп не перетворює цю роботу на більш привабливу.
«Може, вона й не найкращої якості — радше прикраса, ніж витвір мистецтва, проте ефект все одно досить вражаючий».
— Навіть гадки не маю, що це таке, — сказав Северард.
— Магьтер Твогець, — пробурмотів практик Фрост.
— Звісно, — кинув Глокта, споглядаючи темну постать на стіні і спалахи полум'я за нею. — Тобі треба підтягнути історію, практику Северарде. Це майстер Творець, Канедіас. — Він повернувся і вказав на конаючого чоловіка на протилежній стіні. — А це великий Джувенс, якого він убив. — Інквізитор махнув рукою на постаті у білому. — А це учні Джувенса, маги, які йдуть за нього мститись.
«Страшилки для дітей».
— Хто готовий платити за таке лайно на стінах свого погребу? — запитав Северард, хитаючи головою.
— О, колись подібні речі були досить популярними. У палаці є кімната з таким самим розписом. Це копія, і то поганенька.
Глокта поглянув на затінене обличчя Канедіаса, який грізно споглядав кімнату, і на кривавий труп на стіні навпроти.
— І все ж є у цьому щось тривожне, еге ж?
«Нехай і є, але яка в біса різниця».
— Кров, вогонь, смерть, помста. Не знаю, нащо таке малювати в погребі. Можливо, наш товариш-купець приховував щось нечисте.
— Люди при грошах завжди щось таке приховують, — сказав Северард. — А хто ці двоє?
Глокта нахмурився і прищурив очі. Обабіч, під руками Творця, виднілися дві маленькі, невиразні постаті.
— Хтозна, — відказав Глокта, — може, це його практики.
Северард розсміявся. Навіть з-за маски Фроста долинув легенький видих, хоча його очі не видавали жодних ознак втіхи.
«Ого, добряче ж я його розважив».
Глокта пошкандибав до столу в центрі кімнати. Обабіч гладкої, відполірованої поверхні стояли два крісла. Одне було скромним і жорстким, на кшталт тих, що зустрічались у підвалах Будинку питань, зате інше просто приголомшувало. Воно було майже як трон: видовжені підлокітники, висока спинка і коричнева, шкіряна оббивка.
Глокта вперся палицею у стіл і обережно сів, тамуючи біль в спині.
— О, це чудове крісло, — вимовив він, повільно втискаючись у м'яку шкіряну оббивку і випростовуючи ногу, що аж палала від довгої дороги.
Йому щось муляло. Він зазирнув під стіл. Там до пари стояв підніжок.
Глокта закинув голову й зареготав.
— О, це взагалі пречудово, але не варто було!
Він заклав ногу на ослінчик і ахнув від задоволення.
— Це найменше, що ми могли зробити, — сказав Северард, склавши руки на грудях і спершись на стіну поруч із Джувенсом, котрий стікав кров'ю. — Ми добре збагатилися завдяки твоєму другу Ревсу, дуже добре. І ти завжди про нас піклувався, а ми цього не забуваємо.
— Уг-гу, — протягнув Фрост, киваючи головою.
— Ви мене розбалуєте.
Глокта провів пальцем по начищеному дерев'яному підлокітнику.
«Мої хлопці. Де б я був без них? Певно, лежав би досі в ліжку вдома, а біля мене метушилась би мама, хвилюючись, як тепер знайти мені пристойну дружину».
Він оглянув інструменти на столі. Там,
