Американські боги - Ніл Гейман

— То що ти забув у Кайро? — запитала Сем з набитим ротом.

— Не маю поняття. Шеф прислав мені вісточку, що мушу бути там.

— А чим ти займаєшся?

— Хлопчик на побігеньках.

— Ну, ти не виглядаєш як мафія, мафіозі не їздять на таких тарантайках, — захихотіла Сем. — До речі, чому твоя машина просмерділася бананами?

Він стенув плечима, пережовуючи.

— Ти банановий контрабандист, — примружилася Сем. — До речі, ти так і не спитав мене, чим займаюся я.

— Припускаю, вчишся в університеті.

— Вісконсинський університет Медісона.

— Де ти, без сумніву, вивчаєш історію мистецтв, жіночі студії і займаєшся художнім литтям з бронзи. І підпрацьовуєш в якійсь забігайлівці, щоб оплачувати собі житло.

Вона відклала виделку і втупилась у нього широко розплющеними очима. Її ніздрі тремтіли:

— Як на біса ти це все знаєш?

— Що? Зараз ти повинна сказати щось типу: «Ні, насправді я вивчаю романські мови і орнітологію».

— Тобто ти кажеш, що просто ткнув пальцем у небо?

— З чим саме?

Вона втупилась в нього своїми темними очима:

— Ти дуже химерний чувак, пане... як тебе звуть?

— Кличуть Тінню.

Вона скривилась, ніби спробувала щось несмачне. Тоді замовкла, опустила голову і доїла свою лазанью.

— Ти знаєш, чому те місце називають Єгиптом? — спитав він у неї, коли вона дожувала.

— Там, де Кайро? Так. Там дельта Огайо і Міссісіпі. Як у Каїрі в Єгипті, там, де дельта Нілу.

— Логічно.

Вона відкинулася на спинку стільця, замовила каву і торт з шоколадним кремом, пригладила чорне волосся.

— То як, пане Тінь, ти одружений? — А коли він завагався, швиденько додала: — Йой, здається, я щойно поставила незручне запитання!

— Її поховали минулого четверга, — Тінь говорив повільно і обережно добирав слова. — Вона загинула в автокатастрофі.

— О, господи-ісусе! Мені так прикро.

— Мені теж.

Запала незручна мовчанка.

— Минулого року моя сестра по батькові втратила сина, мого племінника. Це важко.

— Важко. Від чого він помер?

Вона сьорбнула кави:

— Ми не знаємо. Так по правді, то ми навіть не впевнені, що він мертвий. Він просто зник. Йому було всього тринадцять. Це трапилось серед зими. Моя сестра й досі не прийшла до тями.

— Були якісь... якісь версії? — Тінь зрозумів, що це звучить, як репліка поліцейського із серіалу. Спробував знову: — Підозрювали, що там щось нечисто? — Це прозвучало ще гірше.

— Підозрювали того мудачину, її колишнього чоловіка. Батька малого, якого позбавили батьківських прав, знаєш. Що він був достатньо нарваним, щоб викрасти дитину. Може, так воно й було. Все це трапилося в маленькому містечку на півночі. Знаєш, ці такі милі, симпатичні, гарнесенькі містечка, де ніхто навіть не зачиняє дверей на замок.

Сем зітхнула і похитала головою. Втупилась у чашку, яку тримала обома руками. Тоді підняла погляд і змінила тему розмови:

— То звідки ти знаєш, що я роблю бронзові скульптури?

— Я не знав, просто вгадав. Сказав, щоб сказати.

— Ти впевнений, що не індіанець на якусь частку?

— Не знаю про це. Можливо. Я ніколи не бачив свого батька. З іншого боку, думаю, мама сказала б мені, якби він був корінним американцем. Напевно.

Знову запала тиша. Сем не змогла доїсти й половини свого торта з шоколадним кремом: шмат був як півголови. Штовхнула тарілку через стіл до Тіні:

— Хочеш?

Тінь усміхнувся, кивнув і розправився з тортом. Офіціантка принесла чек, і Тінь розрахувався. Сем подякувала.

Холоднішало. Машина кілька разів невдоволено закашлялась, перш ніж завестись. Тінь виїхав на дорогу і попрямував на південь.

— Ти колись чула про чувака, якого звали Геродот? — поцікавився Тінь.

— Господи, що?

— Геродот. Читала колись «Історію»?

— Знаєш, — замислено сказала Сем, — я не шарю. Я тебе не викупаю, твою манеру розмови, слова, які ти використовуєш, всяке таке. Спочатку ти тупий здоровило, потім — бац! І ти читаєш мої думки, а потім — бац! І ми розмовляємо про Геродота. Моя відповідь — ні. Я не читала Геродота. Але я про нього чула. Може, по радіо. Це той, якого називають батьком брехні?

— Я думав, це про сатану.

— Ага, і про нього також. Але про Геродота казали, що він писав про гігантських мурах і про грифонів, які охороняли копальні золота, і як він це все понавигадував.

— Я так не думаю. Він писав про те, що йому розповідали люди. Ну, типу, просто записував історії. І більшість з цих історій були справді гарними. Багато дивних деталей — наприклад, якщо в Єгипті помирала якась особливо гарна дівчина, дружина якогось шляхтича чи типу того, її не відправляли прямісінько до бальзамувальника, а тримали кілька днів удома, щоб труп підгнив на спеці.

— Чого? Ой, чекай. Божечки, здається, я знаю, чого. Фу, це огидно.

— Ну там в книжці ще є про битви... Про всякі нормальні штуки, битви і всяке таке. Ну і ще про богів. Ну, наприклад, біжить чувак до свого міста, щоб повідомити про те, чим закінчилась битва, ну, біжить та й біжить собі, і тут бачить Пана на галявинці. І каже йому Пан: «Чуєш, скажи своїм, хай побудують тут храм на мою честь». Ну і посланець каже, мовляв, добре, передам, і далі собі біжить. Прибігає додому, ділиться новинами з поля бою, і такий: «О, і, до речі, Пан хоче, щоб ми збудували йому храм». Ну, так все і було, розумієш?

— Тобто є історії, а в них є боги. Ти маєш на увазі, що в тих чуваків, які їх розказували, були глюки?

— Ні. Не так.

Сем гризла ніготь:

— Знаєш, я читала книжку, про мізки. Моя сусідка просто мала на ній пунктик. Так ось, там написано, що п’ять тисяч років тому лобні долі зрослися. А до того людям здавалося, що те, що відбувається в правій долі — то голос якихось богів, які кажуть, що людям робити. А це просто голова у них працювала.

— Моя теорія мені більше до душі.

— А яка твоя теорія?

— Що раніше люди час від часу перетиналися з богами.

— Оу.

Запала тиша, яку порушувало тільки торохтіння машини, рев двигуна і скрип глушника, який не дуже справно звучав.

— Думаєш, вони досі там?