Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— А корнет у форті казав, — почув він ще слова того похмурого, — що це дармоїд, боягуз і засранець. А це войний і добрий пан, хоча й віршомаз.

— То правда, — відповів командир. — Не з боязких він, цього не можна сказати. Навіть повікою не змигнув, еге ж? Ще й свистить, чуєте? Хо-хо… Чули, що казав? Що він басандор. Не бійся, аби кого басандором не назвуть. Голову на карку треба мати, аби басандором стати…

Любисток поїхав хутчіше, бажаючи віддалитися якомога швидше. Не хотів псувати про себе думку, яку так непросто оце заробив. А знав, що занадто довго свистіти не зможе, бо вже й губи йому пошерхли.

Яр був похмурим і вогким, мокра глина й килим гнилого листя стлумлювали стукіт копит каро-гнідого мерина, охрещеного поетом Пегасом. Пегас ступав поволі, звісивши голову. Був то один з небагатьох коней, яким завжди — все одно.

Ліс скінчився, але від річища, обсадженого пасом вільх, Любистка відділяла ще й широка очеретяна лука. Поет стримав коня. Озирнувся уважно, але нічого не помітив. Напружив слух, але чув лише кумкання жаб.

— Ну, конику, — він відкашлявся. — Раз козі смерть. Уперед.

Пегас трохи підвів голову й запитально наставив зазвичай обвислі вуха.

— Ти все добре чув. Уперед.

Мерин неспішно рушив, під копитами замляскало багно. Жаби довгими стрибками тікали з-під ніг коня. За кілька кроків попереду із фуркотінням і кряканням злетіла качка, від чого серце трубадура на мить зупинилося, а після того понеслося аж занадто інтенсивно. Пегас не перейнявся качкою аж ніскільки.

— Їхав герой… — пробурмотів Любисток, витираючи холодний піт з шиї хусткою, що витягнув з-за пазухи. — Безстрашно їхав через яр, не зважаючи на гадів, що стрибають, та драконів, що літають… Їхав і їхав… Аж дістався до безмежних водних просторів…

Пегас форкнув і зупинився. Були вони над рікою, серед очерету та бадилля, що сягало вище стремен. Любисток обтер піт із повік, пов’язав хустку на шию. Довго, аж поки почали сльозитися очі, вдивлявся у гущавину вільх на протилежному березі. Нічого й нікого не помітив. Поверхню вод морщили водорості, що їх коливала течія, над ними порхали бірюзово-помаранчеві зимородки. Повітря мигтіло від комашні. Риби ковтали поденок, залишаючи на воді великі кола.

Усюди, хоч куди кинь оком, видно було боброві гатки, купи хмизу, звалені та обгризені стовбури, що омивалися лінивою течію. Ото тут бобрів, — подумалося поету, — неймовірне багатство. Й не дивно. Ніхто тих холерних деревогризів не непокоїть. Не ходять сюди мисливці, ловці чи бортники, навіть усюдисущі трапери не ставлять тут пасток. Ті, які намагалися, отримували стрілу в глотку, а раки об’їдали їх у прибережному намулі. А я, ідіот, пхаюся сюди з власної волі, сюди, над Стрічку, над якою устає сморід трупів, що його не переб’ють навіть запах лепехи й м’яти.

Він важко зітхнув.

Пегас поволі зайшов у воду передніми ногами, опустив морду до поверхні, пив довго, потім повернув голову й подивився на Любистка. Вода стікала в нього з писка й ніздрів. Поет кивнув, зітхнув знову, голосно потяг носом.

— Глянув герой на збурений потік, — продекламував вірша, намагаючись не стукати зубами. — Глянув та й рушив уперед, бо серце його не знало страху.

Пегас опустив хвіст і вуха.

— Не знало, кажу, страху.

Пегас смикнув головою, подзвонюючи металом вуздечки й мундштука. Любисток штурхнув його п’ятками. Мерин увійшов у воду з патетичною байдужістю.

Стрічка була мілкою, але сильно зарослою. Перш ніж дісталися вони середини річища, за ногами Пегаса вже волоклися довгі пасма водоростей. Кінь ступав поволі й із зусиллям, при кожному кроці намагаючись струсити те, що пристало до ніг.

Очерет та вільхи правого берегу були вже недалеко. Так недалеко, що Любисток відчув, як шлунок у нього опускається — низько, дуже низько, до самого сідла. Він усвідомлював, що на середині річки, ув’язнений у водоростях, він є пречудовою мішенню, по якій неможливо промахнутися. Очима уяви він уже бачив вигини плечей луків, натягнену тятиву й вістря стріл, спрямованих на нього.

Він стиснув боки коня литками, але Пегас не звернув на те уваги. Замість приспішитися він затримався і задер хвіст. Яблука гною хлюпнули у воду. Любисток протяжно застогнав.

— Герой, — пробурмотів, прикриваючи очі, — не зумів форсувати ревучі пороги. Загинув доблесною смертю, прошитий багатьма стрілами. На століття укрила його синя безодня, прийняли його в обійми водні трави, зелені, наче нефрити. Зникнув по ньому будь-який слід, залишилося лише кінське гівно, віднесене течією до далекого моря…

Пегас, якому, видно, полегшало, без нагадувань швиденько рушив до берега, а на прибережній, вільній від водоростей бистрині дозволив собі навіть брикнути, через що дощенту змочив Любистку чоботи й штани. Поет того навіть не зауважив — картинка націлених у його живіт стріл не залишала його ані на мить, а страх повзав по спині й шиї, наче велика, холодна й слизька п’явка. Бо за вільхами, менш ніж за сто кроків, за сочистим зеленим пасом надрічкових трав, виростала з вересового поля прямовисна, чорна, грізна стіна лісу.

Брокілон.

На березі, за кілька кроків від течії, білів кінський скелет. Кропива й очерет лізли крізь клітку ребер. Лежало там трохи й інших, менших кісток, що на кінські не скидалися. Любисток затрясся і відвернувся.

Мерин, якого він підігнав, із млясканням і хлюпотом видерся з прибережного багна, намул гидко засмердів. Жаби на мить припинили свій концерт. Стало дуже тихо. Любисток прикрив очі. Вже не декламував, не імпровізував. Натхнення і фантазія відлетіли кудись у незнану далечінь. Залишився тільки холодний, огидний страх, почуття сильне, але цілком позбавлене творчих імпульсів.

Пегас застриг обвислими вухами й незворушно почалапав до Лісу Дріад. Який багато хто звав Лісом Смерті.

Я перетнув межу, — подумав поет. — Тепер усе вирішиться. Поки я був над річкою й у воді, вони могли залишатися приязними. Але тепер — уже ні. Тепер я непроханий гість. Як отой… Після мене теж може залишитися тільки скелет… Застереження для наступних… Якщо дріади тут є… Якщо вони за мною стежать…

Він пригадав змагання лучників, ярмаркові конкурси і стрілецькі покази, солом’яні щити й манекени, які шпигували й дерли наконечники стріл. Що відчуває людина, в яку влучать стрілою? Удар? Біль? А може… нічого?

Дріад навколо не було, а може, вони ще не вирішили, що робити із самотнім вершником, бо поет під’їхав до лісу ледь живий від жаху, але ж — живий, цілий і здоровий. Доступ до дерев боронила закручена, наїжачена корінням і віттям матня вітролому, але