Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський
Командир загону зупинив коня, зняв шолом, причесав пальцями рідке, зліплене потом волосся.
— Кінець поїздки, — повторив, побачивши запитливий погляд трубадура.
— Га? Як це? — здивувався Любисток. — Чому?
— Далі не поїдемо. Бачте? Річка, що отамочки блискає унизу, то Стрічка. До Стрічки тілько ми із вами ескортувати й домовлялися. Значиться, час розставатися.
Решта загону затрималася позаду, але жоден із солдатів з коня не зліз. Усі неспокійно розглядалися на всі сторони. Любисток заслонив очі долонею, піднявся у стременах.
— Де ти ту річку бачиш?
— Сказав же — унизу. З’їдете яром, то вмить натрапите.
— Та хоча б до берега мене проведіть, — запротестував Любисток. — Вкажете брід…
— Та було б що вказувати. Від травня ніц, тільки сквар[9], то вода й опала, Стрічка-то й зміліла. Конем ви в будь-якому місці перейдете…
— Я вашому коменданту лист від короля Венцлава показував, — сказав трубадур і надувся. — Комендант із листом ознайомився, і я сам чув, як наказував вам провести мене до самого Брокілону. А ви хочете мене тут кинути, у цій гущавині? Що буде, як я заблукаю?
— Не заблукаєте, — буркнув похмуро другий солдат, який наблизився до них, але поки що мовчав. — Не зможете заблукати. Спершу вас мавкина стріла знайде.
— Ото ви зайці перелякані, — заглузував із них Любисток. — Ото ви тих дріад боїтеся. Адже Брокілон — тільки на тому березі Стрічки. Стрічка — це ж кордон. Ми його ще не перейшли!
— Їхній кордон, — пояснив командир, розглядаючись, — так далеко відходить, як їхні стріли летять. Стріла, пущена з того берега по вітру ажно до краю лісу долетить і розгону матиме досить, аби кольчугу проштрикнути. Те, що ви уперлися іти тудою, — то ваша справа, ваша шкіра. Але мені життя миле. Я далі не поїду. Чи воно мені тре’, довбешку в осине гніздо совати!
— Я вам пояснював, — Любисток зсунув капелюшок на потилицю і випростався у сідлі, — що я до Брокілону їду із місією. Я, сказати можна, амбасадор. Дріад я не боюся. Але прошу вас, аби ви захотіли ескортувати мене аж до берега Стрічки. Що буде, як мене в тих хащах якісь розбійники впіймають?
Той другий, похмурий, засміявся вимушено.
— Розбійники? Тут? Удень? Пане, тут серед дня душі живої не спіткаєте. Остатніми часами мавки з луків луплять по кожному, хто на березі Стрічки встане, а стріляють далеченько — й у наш бік. Ні, розбійників ви можете не лякатися.
— Це правда, — підтвердив командир. — Дуже дурнуватим той розбійник мусив би бути, аби вдень до Стрічки піти. Тому й ми не дурні. Ви сам-один їдьте, без зброї й обладунку, й на вояка, вибачте вже, аніскільки не схожі, то за милю видко. Але як нас мавки помітять, кінних і збройних, то сонечка нам не узріти від стріл летючих.
— Ха, що ж поробиш, — Любисток поклепав коня по шиї, глянув униз, у яр. — Їду туди сам. Бувайте, солдатики. Дякую за ескорт.
— Не поспішайте так, — похмурий жовнір глянув на небо. — Вечір близенько. Як туман з води встане, тоді й їдьте. Бо воно ж, знаєте…
— Що?
— У тумані стріли повз б’ють. Як доля до вас ласкава буде, то мавка схибить. Але вони, пане, хиблять рідко….
— Я говорив вам…
— Ага, говорити-то ви — говорили, я чув. Що начебто із міс’їю до них їдете. Але ось що я вам скажу: чи із міс’їю, чи з процес’їю — їм все ’дно. Вгатять у вас шип — та й по всьому.
— Ви що, налякати мене затялися? — знову надувся поет. — За кого ви мене маєте, за міського віршомаза? Я, панове солдати, бачив більше полів битв, ніж ви всі разом узяті. Й про дріад я знаю більше, за вас. Хоча б те, що вони ніколи не стріляють без попередження.
— Колись так воно й було, праві ви, — тихо сказав командир загону. — Колись остерігали. Пускали стрілу в дерево або на стежку: тут, значить, де шип отой, — межа, ані кроку далі. Як людина швидко поверне, то може й цілим піти. Але теперки все інакше. Теперки відразу б’ють вони так, аби вбити.
— Звідки та завзятість?
— Ну, — буркнув солдат, — воно, бачте, як є… Як королі мир із Нільфгардом узяли, то сильно перейнялися ельфійськими бандами. Й, видко, геть їх усюди притиснули, бо чи не кожної ночі недобитки через Брюґґе прокрадаються, у Брокілоні шукають як сховатися. А як наші ельфів гонять, то, бува, часом, і з мавками ся розправляють, які їм з-за Стрічки відсіч дають. А бува, що наше військо трохи серед ночі ся розганяло в погоні… Розумієте?
— Розумію, — Любисток уважно глянув на солдата, кивнув. — Переслідуючи скойа’таелів, ви переходили Стрічку. Вбивали дріад. А тепер дріади відповідають тим самим. Війна.
— Айно, пане, й є, прямо з язика в мене ви те зняли. Війна. Завжди це була битва на смерть, ніколи — не на життя, але зараз воно аж барзо зле стало. Велика між ними й нами ненависть. Ще раз скажу вам: як не мусите, то й не йдіть туди.
Любисток ковтнув слину.
— У тому воно й справа, — випростався у сідлі, із великим зусиллям прибираючи войовничого вигляду й зухвалої постави, — що мушу. І їду. Зараз. Вечір там, не вечір, туман, не туман — а треба рушати, раз обов’язок кличе.
Роки тренувань далися взнаки. Голос трубадура звучав красиво й грізно, суворо й холодно, бринів залізом і мужністю. Солдати глянули на нього із непідробним здивуванням.
— Перш ніж рушите, — командир відстебнув від кульбаки пласку дерев’яну баклагу, — глитніть собі горілки, пане півчий. Глитніть собі того…
— Легше вам помирати буде, — додав понуро той другий, маломовний.
Поет ковтнув з баклаги.
— Боягуз, — заявив із гідністю, щойно припинив кашляти й повернув дихання, — умирає сто разів. Чоловік мужній умирає тільки раз. Але Пані Фортуна сприяє сміливим, боягузів зневажаючи.
Солдати глянули на нього з іще більшим здивуванням. Не знали й знати не могли, що Любисток цитує слова героїчного епосу. До того ж написаного кимось іншим.
— А оцим, — поет витягнув з-за пазухи шкіряний дзвінкий мішечок, — хочу віддячити вам за ескорт. Перш, ніж повернетеся до форту, до того, як вас знову сувора служба-мати притулить, провідайте шинок та випийте за моє здоров’я.
— Дякую, пане, — командир трохи почервонів. — Гідна ви людина, ач ми… Вибачте, що самого вас лишаємо, але…
— То нічого. Бувайте.
Бард хвацько пересунув капелюшок на ліве вухо, штурхнув коня п’ятками й рушив униз яром, насвистуючи мелодію «Весілля