Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський
Евертсен замислився, потер лоба.
Війна замкам — мир хатам, — сказав учора командирам Коегорн. Ви знаєте таке правило, — додав він одразу після того, — ви вчили його у військовій академії. Правило це працювало до сьогодні, але завтра ви маєте про нього забути. Від завтра працюватиме інше правило, яке тепер буде девізом війни, яку ми ведемо. Той девіз, як і мій наказ, звучать: війна всьому, що живе. Війна всьому, що може горіти. Ви маєте залишити після себе випалену землю. Від завтра ми перенесемо війну за лінію, за яку ми відступимо після підписання мирного договору. Ми відступимо, але там, за лінією, має залишитися випалена земля. Королівства Лирія й Едірн мають перетворитися на попіл! Згадайте Содден! Зараз настав час помсти!
Евертсен голосно відкашлявся.
— Перш ніж вояки залишать там спалену землю, — сказав до мовчазних регістраторів, — вашим завданням буде витягти з тієї землі й з тієї країни все, що зможете, все, що зможе примножити багатство нашої вітчизни. Ти, Одегасте, візьмешся за завантаження і вивіз уже зібраного й поскладованого врожаю. Те, що є на полях і що не знищать доблесні рицарі Коегорна, належить забрати.
— Людей у мене малувато, пане комірнику…
— Вистачатиме полонених. До праці їх. Мардере й ти… Забув, як тебе звуть…
— Вельвет. Еван Вельвет, пане комірнику.
— Займетеся живим бидлом. Згрупувати в стада, перегнати до визначених пунктів на карантин. Зважати на ящур й іншу заразу. Хворих чи підозрілих — убити, падаль спалити. Решту гнати на полудень визначеними шляхами.
— Слухаюся.
Тепер спеціальне завдання, — подумав Евертсен, приглядаючись до підлеглих. Кому доручити? Всі юнаки, молоко на губах не обсохло, мало ще бачили, досвіду ані на гріш… Ех, не вистачає тут мені старих, бувалих комірників… Війна, війна, постійно війна… Вояки гинуть часто й густо, але комірники, маючи на увазі пропорції, куди рідше. Але серед вояків недостатку немає, усе йдуть і йдуть нові, бо вояком хоче бути кожен. А хто хоче бути ником і регістратором? Хто, коли його розпитають після повернення сини, захоче розповідати, як він міряв мірою зерно, рахував смердючі шкіри й важив віск, як вів через вибоїсті, вкриті коров’ячим гівном дороги конвой завантажених трофеями возів, гнав мекаюче й бекаюче стадо, ковтав пил, сморід і мух…
Спеціальне завдання. Гута в Гулеті, з великими печами. Плавильня, гута гальмею[12] і велика кузня заліза в Ейсенлаані, п’ятсот центнерів річної продукції. Ливарні й вовняні мануфактури в Альдерсберзі. Солодові млини, винокурні, ткацькі й красильні майстерні у Венґерберзі…
Демонтувати й вивезти. Так наказав імператор Емгир, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворога. У двох словах. Демонтувати й вивезти, Еверстене.
Наказ — це наказ. Мусить бути виконаним.
Залишається найважливіше. Копальні шляхетних металів і їхній видобуток. Монети. Коштовності. Предмети мистецтва. Але цим я займуся сам. Особисто.
Поряд із чорними стовпами диму, що виднілися на горизонті, здіймалися наступні. Й наступні. Армія впроваджувала в життя накази Коегорна. Королівство Едірн ставало країною пожеж.
Дорогою із гуркотом, здіймаючи хмари куряви, тягнулася довга низка облогових машин. На Альдерсберг, що все ще захищався. І на Венґерберг, столицю короля Демавенда.
Петер Еверстен дивився і рахував. Калькулював. Підраховував. Петер Еверстен був великим комірником Імперії, під час війни — першим комірником армії. Він займав цю посаду вже двадцять п’ять років. Цифри й підрахунки — у цьому було все його життя.
Мангонель коштує п’ятсот флоренів, требушет — двісті, патерелла — мінімум сто п’ятдесят, найпростіша баліста — вісімдесят. Вишколена обслуга потребує дев’ять із половиною флоренів місячного жалування. Колона, яка тягнеться на Венґерберг, коштує, якщо рахувати із кіньми, волами, малим реманентом, — мінімум триста гривень. З гривни, інакше марки чистої породи, що важить із півфунту, б’ється шістдесят флоренів. Річний доробок великої копальні — це п’ять-шість тисяч гривень…
Колону обложників обігнала легка кавалерія. По знаках на прапорцях Евертсен упізнав тактичну хоругву князя Віннербурга, одну з тих, що перекинули з Цінтри. Так, подумав він, ці мають із чого втішатися. Битву виграно, армію Едірну розпорошено. Резервні загони не кинуть у важку битву із регулярним військом. Стануть вони наздоганяти тих, хто відходить, вибивати розпорошені, позбавлені командування групи, стануть убивати, грабувати й палити. Втішаються, бо на них чекає приємна, весела війнушка. Війнушка, яка не зморить. І не вб’є.
Евертсен підраховував.
Тактична хоругва поєднує десять звичайних хоругв і містить дві тисячі кінних. Хоча віннербуржців уже напевне не залучать до жодної великої битви, у сутичках загине не менше однієї шостої складу. Потім будуть табори й біваки, зіпсуте їдло, бруд, воші, комарі, погана вода. Прийде те, уникнути чого ніколи неможливо: тиф, дизентерія і малярія, які вб’ють не менше чверті. До цього треба додати оптом: нещасні випадки, звичайно десь із п’яту частину складу. Додому повернеться вісімсот. Не більше. А напевно й менше.
По гостинцю пройшли наступні хоругви, за кіннотою з’явилися корпуси піхоти. Марширували лучники в жовтих кабатах і круглих шоломах, арбалетники в пласких капалінах, щитоносці й пікінери. За ними йшла панцирна піхота, у броні, наче раки, — ветерани з Віковаро й Етолії, далі — розмаїта збиранина: затяжні кнехти з Метінни, найманці з Турну, Маехту, Ґесо й Еббінґу…
Незважаючи на спеку, загони марширували завзято, пил, збитий солдатськими ботами, клубочився над дорогою. Били барабани, вилися прапорці, коливалися і блищали жала пик, списів, алебард і гізарм. Вояки марширували весело й швидко. То йшла армія переможців. Непереможна армія. Далі, хлопи, вперед, на бій! На Венґерберг! Прикінчити ворога, помститися за Содден! Узяти участь у веселій войнушці, напхати сакви трофеями — й додому, додому!
Еверстен дивився. І рахував.
— Венґерберг упав через тиждень, — закінчив Любисток. — Здивуєшся, але там цехи вміло й до кінця боронили башти й визначені відтинки муру. Тож вирізано там усю залогу й люд міста, десь біля шести тисяч людей. Після звістки про те почалася велика втеча. Розбиті полки й цивільний люд почали масово тікати до Темерії та Реданії. Натовпи втікачів тягнулися долиною Понтару й перевалами Магакаму. Але втекти вдалося не всім. Кінні загоні нільфгардців пішли за ними, відрізали дорогу втікачам… Знаєш, про що йшлося?
— Не знаю. Я не розуміюся на… Не розуміюся на війні, Любистку.
— Йшлося про полонених. Про невільників. Хотіли вони загарбати в неволю якнайбільше людей. Це для Нільфгарду найдешевша робоча сила. Тому вони так завзято переслідували втікачів.
