Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Ніхто?

— Майже ніхто.

— Не встигнемо… — прохрипів Вілліс, оглядаючись. — Не зуміємо втекти… Сука, кордон уже так близько… Так близько…

Райла підвелася на стременах, глянула на гостинець, що вився між укритими бором пагорбами. Дорогу, скільки було видно, всіював кинутий скарб, трупи коней, зіпхнуті на узбіччя вози й возики. За ними, з-за лісу, вставали в небо чорні стовпи диму. Все ближчав вереск, звуки битви — раз у раз наближалися.

— Прикінчують ар’єргардну сторожу… — Вілліс обтер обличчя від сажі й поту. — Чуєш, Райло? Наздогнали ар’єргардну сторожу й вирізають її під корінь! Не встигнемо!

— Тепер ми — ар’єргардна сторожа, — сухо сказала найманка. — Тепер наша черга.

Вілліс зблід, хтось із солдатів, що прислухалися до них, голосно зітхнув. Райла шарпнула вуздечку, розвернула коня: той важко дихав, ледь міг підвести голову.

— Усе одно не зуміємо втекти, — сказала спокійно. — Коні за хвилину впадуть. Доки доїдемо до перевалу, доженуть нас і зарубають.

— Кинемо все й заховаємося у лісі, — сказав Вілліс, не дивлячись на неї. — По одному, кожен за себе. Може, вдасться… вижити.

Райла не відповіла, поглядом і рухом голови вказавши на перевал, на шлях, на останні ряди довгої колони біженців, що тягнулися до кордону. Вілліс зрозумів. Вилаявся огидно, зіскочив з сідла, захитався, сперся на меч.

— З коней! — крикнув хрипко солдатам. — Завалити гостинець чим зможемо! Чого витріщилися? Раз мати народила, й здихати — один раз! Ми — військо! Ми ар’єргард! Мусимо затримати погоню, відтягнути…

Замовк.

— Якщо затримаємо погоню, люди встигнуть перейти до Темерії, по той бік гір, — закінчила Райла, також злізши з коня. — Там жінки й діти. Що витріщаєтеся? Це наше ремесло. За те нам платять, забули?

Солдати переглянулися. На мить Райлі здавалося, що вони таки втечуть, що поженуть мокрих, у піні коней в останній галоп, поскачуть за колоною утікачів, до рятівного перевалу. Помилялася. Погано їх знала.

Перевернули на шляху віз. Скоренько збудували барикаду. Нашвидкуруч. Низьку. Абсолютно погано зроблену.

Довго не чекали. До яру увірвалися двоє коней: хрипіли, спотикалися, з них шматками спадала піна. Тільки на одному був вершник.

— Блейзе!

— Готуйтеся… — найманець сповз із сідла в обійми солдатів. — Готуйтеся, суча лапа… Вони вже близько…

Кінь захрипів, ступив, наче в танці, кілька кроків, упав на зад, важко завалився на бік, ударив копитом, витягнув шию, заіржав протягло.

— Райло… — прохрипів Блейз, відводячи погляд. — Дайте… Дайте мені щось. Я втратив меча…

Воїтелька, дивлячись на дими пожеж, що вставали до неба, вказала рухом голови на сокиру, зіперту на перекинутого воза. Блейз підхопив зброю, похитнувся. Ліва штанина його була просякнута кров’ю.

— Що з іншими, Блейзе?

— Вирізали їх, — простогнав найманець. — Усіх. Цілий загін… Райло, то не Нільфгард… То білки… Це ельфи нас наздогнали. Скойа’таелі йдуть перед нільфгардцями, попереду.

Один із солдатів застогнав голосно, другий важко всівся на землю, затуляючи обличчя руками. Вілліс вилаявся, підтягуючи ремені.

— По місцях! — гарикнула Райла. — За барикаду! Не візьмуть нас живими! Я вам обіцяю!

Вілліс сплюнув, після чого швидко зірвав з плеча триколірний, чорно-жовто-червоний бант спеціальних військ короля Демавенда, відкинув його в хащі. Райла, вигладжуючи й чистячи власну відзнаку, криво усміхнулася.

— Не знаю, чи воно тобі допоможе, Віллісе. Не знаю.

— Ти обіцяла, Райло.

— Я обіцяла. Й обіцянки дотримаю. По місцях, хлопці! Арбалети й луки приготувати!

Довго не чекали.

Коли відбили першу хвилю, залишилося їх тільки шестеро. Бій був коротким, але завзятим. Мобілізовані солдати з Венґерберга билися наче дияволи, не поступаючись затятістю найманцям. Жоден не хотів потрапити до рук скойа’таелів живим. Воліли померти в бою. І помирали, прошиті стрілами, умирали від уколів дротиків й ударів мечами. Блейз умер лежачи, заколотий кинджалами двох ельфів, які звалилися на нього, стягнувши з барикади. Жоден із тих ельфів не встав. У Блейза також був кинджал.

Скойа’таелі не дали їм відпочити. Ринуло на них друге командо. Вілліс, утрете отримавши списом, упав.

— Райло! — крикнув невиразно. — Ти обіцяла!

Найманка, кладучи трупом чергового ельфа, швидко обернулася.

— Бувай, Віллісе, — вперла лежачому кінчик меча трохи нижче сонячного сплетення, натиснула сильно. — Побачимося у пеклі!

За хвилину була вже сама. Скоай’таелі оточували її з усіх боків. Воїтелька була замурзана кров’ю з ніг до голови, підняла меч, крутнула ним, труснула чорною косою. Стала серед трупів, страшна, скривавлена, наче демон. Ельфи відступили.

— Давайте! — крикнула вона дико. — Чого чекаєте? Живою мене не візьмете! Я Чорна Райла!

— Gláeddyv vort, beanna, — спокійно сказав світловолосий красивий ельф із обличчям херувима, із великими волошковими очима дитини. Виступив з-за скойа’таелів, що оточували її, досі вагаючись. Його білий, наче сніг, кінь хрипів, сильно махав головою уверх-униз, енергійно бив копитом об просякнутий кров’ю пісок шляху.

— Gláeddyv vort, beanna, — повторив вершник. — Кинь меча, жінко.

Найманка засміялася страшно, витерла обличчя манжетом рукавички, розмазуючи піт, змішаний із пилом і кров’ю.

— Мій меч занадто багато коштував, аби кидатися ним, ельфе! — крикнула. — Щоб його взяти, тобі доведеться ламати мені пальці! Я Чорна Райла! Ну, йдіть!

Довго вона не чекала.

— Ніхто не прийшов Едірну на допомогу? — запитав відьмак, помовчавши. — Адже начебто союзи існували. Договори про взаємну допомогу… Пакти…

— Реданія, — кашлянув Любисток, — у хаосі після смерті Візіміра. Ти знаєш про те, що короля Візіміра вбито?

— Знаю.

— Правління перейняла королева Гедвіга, але в країні безлад. І терор. Полювання на скойа’таелів та нільфгардських шпигунів. Дійкстра шалів по всій країні, ешафоти стали червоними від крові. Дійкстра все ще не може ходити. Носять його в паланкіні.

— Можу уявити. Тебе переслідував?

— Ні. Міг, але не переслідував. Ах, не важливо. У будь-якому разі, Реданія, занурена в хаос, не могла виставити армію на допомогу Едірну.

— А Темерія? Чому король Фольтест із Темерії не допоміг Демавенду?

— Щойно почалася агресія у Дол Анґра, — тихо сказав Любисток, — Емгир вар Емрейс вислав посольство до Визіми…

— До диявола, — просичав Бронібор, дивлячись на зачинені двері. — Про що вони так довго дебатують? Чого Фольтест узагалі принизився до перемовин, чому дав аудієнцію тому нільфгардському псові? Треба було його стратити й відіслати Емгиру голову! У мішку!

— Боги, воєводо, — обурився жрець Віллемер. — Це ж посол! Особа посла свята і недотична! Не годиться…

— Не годиться? Я скажу вам, що не годиться! Не годиться стояти й дивитися, як нападники спустошують країни, із якими в нас союз! Лирія уже впала, а Едірн — падає! Демавенд сам по собі не затримає Нільфгарду! Треба відразу вислати до Едірну експедиційний корпус, треба допомогти Демавендові ударом на