Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

Терранова засміявся, закидаючи назад голову. Сміх його змінився риком болю. Велика сіра сова безшелесно злетіла зверху й увіп’ялася йому кігтями в очі.Чародій відпустив Цірі, різким рухом збив із себе сову, а потім упав на коліна й схопився за обличчя. Між його пальцями запульсувала кров. Цірі крикнула, відстрибнула. Терранова відняв від обличчя скривавлені й укриті слизом долоні, диким, рваним голосом почав скандувати закляття. Не зумів. За плечима його з’явилася невиразна фігура, відьмачий клинок свиснув у повітрі й перетяв йому шию відразу під потилицею.

— Ґеральте!

— Цірі.

— Не час для ніжностей, — сказала з верху муру сова, перетворюючись на темноволосу жінку. — Тікайте! Сюди біжать білки!

Цірі визволилася з рук Ґеральта, глянула зі здивуванням. Жінка-сова, яка сиділа на вершині муру, виглядала жахливо. Була обсмоленою, обшарпаною, замурзаною попелом і кров’ю.

— Ти мала потворо, — сказала жінка-сова, дивлячись на неї згори. — За те твоє невчасне віщування я мала б тебе… Але я дещо обіцяла твоєму відьмакові, а я завжди дотримую слова. Не можу віддати тобі Ріенса, Ґеральте. Взамін даю тобі її. Живу. Тікайте!

Кагір Мавр Диффрин еп Келлах був розлючений. Дівчину, яку йому наказали схопити, він бачив тільки мить, але раніше, ніж він устиг зробити хоч щось, кляті чарівники розв’язали в Ґарштанзі пекло, через що стало неможливо зробити хоч щось. Кагір утратив орієнтацію в диму та пожежі, наосліп кружляв коридорами, бігав сходами та галереями, проклинаючи Вільгефорца, Ріенса, себе й увесь світ.

Від зустрічного ельфа він довідався, що дівчину помітили за палацом, коли тікала дорогою до Аретузи. Й тоді щастя Кагіру посміхнулося. Скойа’таелі знайшли в стайні осідланого коня.

— Біжи вперед, Цірі. Вони близько. Я їх затримаю, а ти біжи. Біжи з усіх сил! Як на Катівні!

— Ти теж хочеш залишити мене саму?

— Я буду позаду тебе. Але не оглядайся!

— Дай мені мого меча, Ґеральте.

Він глянув на неї. Цірі рефлекторно відступила. Таких очей вона не бачила в нього ніколи.

— Тримай меча — й тобі, може, доведеться убивати. Зумієш?

— Не знаю. Дай мені меча.

— Біжи. Й не оглядайся.

По дорозі застукотіли копита. Цірі озирнулася. І завмерла, паралізована страхом.

Гнався за нею чорний рицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Крила шуміли, вився чорний плащ. Підкови кресали іскри на бруківці дороги.

Не могла поворухнутися.

Чорний кінь продерся крізь придорожні кущі, рицар голосно крикнув. У крику тому була Цінтра. Були в ньому ніч, убивства, кров і пожежа. Цірі перемогла паралізуючий страх і кинулася навтьоки. З розгону перескочила живопліт, увірвавшись на маленький плацик із басейном і фонтаном. З плацику не було виходу, навколо ставали стіни, високі й гладенькі. Кінь захрипів за її спиною. Вона відстрибнула, спотикнулася і затремтіла, торкнувшись спиною твердої, неприступливої стіни. Була в пастці.

Хижий птах залопотів крилами, зриваючись у політ. Чорний рицар поставив коня дибки, перескочив через живопліт, що відгороджував його від плацику. Копита загримотіли по плитах, кінь послизнувся, поїхав, присідаючи на заду. Рицар похитнувся у сідлі, нахилився. Кінь випрямився, і рицар упав, брязкаючи обладунком об камінь. Утім одразу встав, швидко заганяючи Цірі в куток.

— Не доторкнешся до мене! — крикнула вона, витягаючи меча. — Ніколи вже до мене не доторкнешся!

Рицар наближався поволі, виростаючи над нею, наче величезна чорна вежа. Крила на його шоломі рухалися і шелестіли.

— Уже не втечеш від мене, Левеня із Цінтри, — у шпарині шолому горіли безжальні очі. — Не цього разу. Цього разу тобі вже нема куди тікати, шалена панно.

— Не торкнешся мене, — повторила вона голосом, здавленим страхом, приперта спиною до кам’яної стіни.

— Мушу. Я виконую накази.

Коли він простягнув до неї руку, страх раптом відступив, місце його зайняла дика лють. Напружені, застиглі в жасі м’язи спрацювали, наче пружини, усі вивчені в Каер Морені рухи виконалися самі, гладко й плавно. Цірі скочила з місця, рицар кинувся на неї, але не був готовим до оберту, яким вона без зусилля вивільнилася з його рук. Меч свиснув та вкусив, безпомилково потрапивши між пластинами панцира. Рицар похитнувся, упав на одне коліно, з-під наплічника полився світлий струмочок крові. Люто кричучи, Цірі знову обійшла його в піруеті, знову вдарила, цього разу просто в купол шолому, поваливши рицаря на друге коліно. Лють і шаль засліпили її цілковито, вона не бачила нічого, окрім ненависних крил. Посипалося чорне пір’я, одне крило відпало, друге повисло на скривавленому наплічнику. Рицар, усе ще даремно намагаючись піднятися з колін, спробував затримати клинок меча панцирною рукавичкою, застогнав болісно, коли відьмаче вістря розхльостало кольчужну сітку й долоню. Під черговим ударом звалився з голови шолом, Цірі відскочила, щоб набрати розгону для останнього, вбивчого удару.

Не ударила.

Не було чорного шолому, не було крил хижого птаха, чий шум переслідував її у нічних кошмарах. Не було вже чорного рицаря з Цінтри. Був блідий темноволосий юнак, що стояв на колінах у калюжі крові, із приголомшливо синіми очима й устами, скривленими в гримасі страху. Чорний рицар з Цінтри поліг під ударами її меча, перестав існувати, від крил, що пробуджували жах, залишилося тільки порубане пір’я. Переляканий, скулений, скривавлений юнак був ніким. Вона його не знала, ніколи його не бачила. Не було їй до нього ніякого діла. Вона не боялася його й не ненавиділа. Й не хотіла вбивати.

Вона кинула меч на землю.

Відвернулася, чуючи крики скойа’таелів, що бігли з боку Ґарштангу. Зрозуміла, що за мить вони зловлять її на плацику. Зрозуміла, що наздоженуть її на дорозі. Мала бути швидшою за них. Вона підбігла до чорного коня, що бив підковами по плитах плацика, криком погнала його в галоп, застрибуючи на бігу в сідло.

— Облиште мене, — простогнав Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, відштовхуючи здоровою рукою ельфів, які підіймали його. — Зі мною все гаразд! Це легка рана… Наздоганяйте її. За дівчиною…

Один із ельфів скрикнув, на обличчя Кагіра бризнула кров. Другий скойа’таель заточився і звалився на коліна, обіруч хапаючись за розхльостаний живіт. Інші відскочили, розбіглися по плацику, блискаючи мечами.

Атакувало їх біловолосе чудовисько. Стрибнуло на них з муру. З висоти, з якої неможливо було стрибнути, не переламавши ніг. Неможливо було приземлитися м’яко, крутнутися в оберті, майже зникаючи з очей, і за уламок секунди почати вбивати. Але біловолосе чудовисько те зробило. Й почало вбивати.

Скойа’таелі билися завзято. Мали перевагу. Але не мали жодного шансу. На розкритих від жаху очах Кагіра відбувалася різанина. Сіроволоса дівчина, яка за мить його поранила, була неймовірно спритною — наче кішка,