Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— І годуєш нас неправильним жиром!
Морква зітхнув. Узаконених санітарних норм в Анк-Морпорку все одно не існувало. Це було б ніби ставити пожежні детектори в пеклі.
— Гаразд, — сказав він. — Але отруїтися вирізкою неможливо. Ні, чесно. Ні. Ні, та позатикайте ви всі пельки. Ні, мене не хвилює, що там вам розповідали ваші матусі. А зараз, Буре, я хочу почути подробиці цього конкретного отруєння.
Бур нарешті підвівся.
— Вчора ввечері ми приготували «Пацюк-сюрприз» на щорічний обід товариства «Синів Кривавої Сокири», — почав він. Це викликало загальне гарчання присутніх. — І це була щурятина, — він підвищив голос, перекрикуючи обурених. — Там нічого іншого не використаєш — та послухайте ж, — бо треба зробити так, щоб із тіста стирчали носики, ясно? Ці щури, між іншим, були з найкращої партії, які ми отримували за останній час!
— І всі ви після цього похворіли? — уточнив Морква, дістаючи записника.
— Мене всю ніч потом прошибало!
— Мені в очах двоїлося!
— Скажу лише, що вивчив кожну подряпину на внутрішньому боці дверей до сортира!
— Я запишу це як «упевнене підтвердження», — сказав Морква. — В меню ще щось було?
— Полівки дю-воляй і «Соус пацюкан», — відповів Бур. — Приготовано за всіма правилами гігієни.
— Що ви маєте на увазі під «всіма правилами гігієни»? — уточнив Морква.
— Кухар має суворий наказ після приготування вимити руки.
Ґноми закивали. Це, безумовно, відповідало всім гігієнічним вимогам. Нікому не сподобалося б ручкатися з людиною, на долонях якої повно зарази того штибу, що розносять щури.
— Хай там як, усі ви їли тут роками, — заявив Бур, відчуваючи, що ситуація ледь помітно змінюється на його користь. — Це ж перший випадок, коли виникають якісь проблеми, так? Моя щурятина скрізь славиться!
— Схоже, ваша курятина теж скоро скрізь уславиться, — зауважив Морква.
Всі засміялися. Доєднався навіть Бур.
— Гаразд, за курятину я прошу вибачення. Але проблема може бути тільки в ній або ж у якості щурятини, а ви знаєте, що я завжди закуповуюся тільки у Скаженого Малолюдця Артура. На нього можна покластися, що там не кажіть про інші його риси. Кращих щурів, ніж у нього, ніде не знайдеш. Це всі знають.
— Ідеться про Скаженого Малолюддя Артура з Осяйної вулиці? — уточнив Морква.
— Так. На його продукцію майже ніколи не скаржаться.
— А у вас щось лишилося з тієї партії?
— Та десь іще є пара штук, — обличчя Бура перемінилося. — Агов, ви думаєте, що він їх отруїв, так? Якщо чесно, я ніколи не довіряв тому малому вилупку!
— Слідство ще триває, — сказав Морква. Він запхав записника в кишеню. — Я хочу придбати у вас одного-двох щурів. З тієї партії. З собою.
Він зиркнув у меню, поплескав себе по кишені і питально позирнув через відчинені двері на Анґву.
— Ти не зобов’язаний їх купувати, — стомлено проказала вона. — Це ж докази.
— Ми не повинні позбавляти прибутку безневинного торгівця, який міг виявитися жертвою обставин, — заперечив Морква.
— Вам із кетчупом? — спитав Бур. — Тільки з кетчупом вони ідуть не менше пари в одному замовленні.
Катафалк повільно просувався вулицями. Він був недешевим на вигляд, але такою вже вона була, ця вул. Півнедзьоба. Тут завжди відкладали гроші. Ваймз добре це пам’ятав. На вулиці Півнедзьоба відкладати гроші було прийнято за кожної нагоди. Ви відкладали на чорний день навіть тоді, коли навколо вже й так було чорніше нікуди. Якби ваші сусіди вирішили, що ви не зможете забезпечити собі пристойний похорон, ви померли б від сорому.
Поряд із катафалком крокували пів дюжини вдягнених у чорне плакальниць, а разом із ними — десь зо два десятки людей, які намагалися хоч би здаватися поважними.
Ваймз пройшов за процесією, тримаючись віддалік, аж до цвинтаря за Храмом Дрібних Божеств, де досить незграбно переховувався за надгробками та строгими цвинтарними деревами, доки жрець мимрив заупокійних молитов.
Знічев’я Ваймз роздумував про те, що боги сотворили мешканців вулиці Півнедзьоба бідними, чесними та заощадливими — настільки, що ті могли би просто повішати собі на спини таблички «Дай копняка» і, як то кажуть, не мучитись. І все ж мешканці вулиці Півнедзьоба мали схильність до релігії, принаймні у найменш демонстративних її виявах. Як і дещицю грошей на чорний день, вони відкладали дещицю життя на випадок чорної вічності.
Врешті-решт натовп серед могил розпався, і люди попливли геть із неуважним виглядом тих, чиє найближче майбутнє включає традиційні поминальні млинці.
Ваймз вицілив у головній групі заплакану молоду жінку і обережно наблизився.
— Е... Ви — Мілдред Полегенько? — спитався він.
Вона кивнула.
— Хто ви? — зауваживши крій його плаща, вона додала: — Пане?
— Це була та сама старенька пані Полегенько, що шевцювала? — спитав Ваймз, акуратно відводячи її вбік.
— Саме так...
— А... менша труна?
— Це був наш маленький Вільям...
Судячи з вигляду дівчини, вона мала ось-ось розплакатися знову.
— Можна з вами поговорити? — спитав Ваймз. — Я сподіваюся, що ви зможете роз’яснити мені деякі речі.
Він ненавидів цей свій спосіб мислення. Людська істота, наділена гідністю, вшанувала би пам’ять і тихо пішла б собі геть. Але поки він стояв серед холодних могильних плит, його опанувало моторошне відчуття, що він має майже всі відповіді — треба було лише зрозуміти запитання.
Вона озирнулася на решту скорботних. Ті вже дісталися цвинтарних воріт і з цікавістю роздивлялися її та Ваймза.
— Е... Я розумію, що зараз не найкращий час, — сказав Ваймз. — Але, коли діти на вулиці граються в «класики», яку лічилочку вони наспівують? «Сіль-гірчиця-оцет-перець», правильно ж?
Вона здивовано роздивлялася його стурбовану усмішку.
— Це — лічилочка для скакалки, — холодно сказала нарешті вона. — А в «класики» грають під «Вілл Мутнючий — скунс вонючий». Хто ви?
— Я Ваймз, командор Варти, — сказав Ваймз.
Отже... Віллі Мутник продовжував жити на цій вулиці — хай і під зміненим іменем і, звісно, тільки в певному сенсі... Тим часом як старий Кам’янолиций був просто якоюсь фігурою на святковому вогнищі.
Тут дівчина таки розридалася.
— Все гаразд, все гаразд, — говорив Ваймз так заспокійливо, як тільки міг.— Я сам виріс на вулиці Півнедзьоба, тому я
