Глиняні ноги - Террі Пратчетт
Учасники зборів ватажків як один дивилися в стіл. Потім усі вони перевели погляди на стелю. А тоді почали ретельно уникати поглядів одне одного.
— Кров іще дасть про себе здати, — мовив пан Глитай.
— Коли я бачила, як він крокує вулицями, то завжди думала: «Ось людина зі справді величною ходою», — підхопила пані Долоня.
— І завважте, прищі він видавлює дуже по-королівськи. Дуже граційно.
На присутніх знову накотилась хвиля тиші. Але це була особлива, клопітка тиша, як от буває клопіткою тиша мурашника.
— Мушу нагадати вам, пані та панове, що нещасний Правитель Ветінарі усе ще живий, — сказала пані Долоня.
— Саме так, саме так, — погодився пан Підступп. — І хай же це триває якомога довше. Я всього лише продемонстрував вам один із варіантів дій на той випадок — нехай він якнайдовше не настане, — коли нам доведеться обрати... наступника.
— У кожному разі, — промовив доктор Дауні, — немає сумніву, що Ветінарі постійно перенапружувався. Якщо він виживе — на що ми всі, звичайно, дуже сподіваємось, — то, гадаю, нам слід буде вимагати від нього зректися влади заради його ж власного здоров’я. «Ти славно трудився, о істинний сину Вітчизни», і так далі, й тому подібне. Придбати йому гарненького будиночка десь у сільській місцевості. Виділити пенсію. Забезпечити йому почесне місце на офіційних прийомах. Очевидно, раз він так легко оце дозволив себе отруїти, то сам же радий буде позбутися тягаря влади...
— А як щодо чарівників? — спитав пан Боґґіс.
— Вони ніколи не втручаються в громадське життя, — відмахнувся доктор Дауні. — Дайте їм чотири м’ясні страви на тиждень та не забувайте скидати перед ними капелюха, і буде їм щастя. В політиці вони нічого не тямлять.
Тишу, яка настала після цієї заяви, порушив голос Королеви Моллі з Гільдії жебраків:
— Ну а як щодо Ваймза?
Доктор Дауні знизав плечима.
— Він служить місту.
— Так отож.
— Але ж ніхто не сумнівається, що місто представляємо ми?
— Ха! Він так не вважає. І ви знаєте, що Ваймз думає про королів. Останньому відтяв голову саме один із Ваймзів. Ось це — той родовід, де прийнято вважати, що помах сокири розв’язує всі питання.
— Ну, Моллі, знаєте, можливо, Ваймз здійняв би сокиру і на Ветінарі — якби вважав, що йому це минеться. Наскільки я розумію, надмірної любові там немає.
— Йому все це не сподобається. Оце і все, що я хочу сказати. Ветінарі тримає Ваймза на повідку. Хто знає, що станеться, якщо той раптом та й опиниться на волі...
— Він — слуга народу! — відрубав доктор Дауні.
Королева Моллі скривилася — що було нескладно для персони, настільки підготованої для цього природою — й відкинулася в кріслі.
— То ось як це буде по-новому, так? — стиха сказала вона. — Купа звичайних людей сідають круг столу і розмовляють, і зненацька світ стає іншим? Вівці вирішили розвернутися і поганяти чабана?
— Сьогодні ввечері в особняку вельможної Селашіль буде суаре, — сказав, не звернувши на неї уваги, доктор Дауні. — Гадаю, Ноббса десь саме зараз запрошують. Можливо, нам вдасться... познайомитися з ним поближче.
Ваймз переконував себе, що й справді збирається просто перевірити, як триває будівництво нового відділку Варти на Балацькій. Вулиця Півнедзьоба була там прямо за рогом. Тож після своєї інспекції він просто зазирне туди — неофіційно. Нема чого виділяти для цього підлеглих, коли вони всі й так гасають як ошпарені з усіма цими вбивствами, і Ветінарі, і Щебеневим антислебовим хрестовим походом.
Він завернув за ріг — і вкляк на місці.
Тут майже нічого не змінилося. І це шокувало. Після... ох, стількох років... речі не мали права не змінитися.
Та мотузки для білизни все так само перехрещували вулицю між сірими древніми будинками. Так само облазило старовинне фарбування стін — як воно й притаманно облазити дешевій фарбі, коли дерево під нею надто старе та трухляве, щоб цю фарбу можна було просто зчистити. Мешканці вулиці Півнедзьоба зазвичай не могли дозволити собі пристойної фарби, але завжди були надто гордими, щоби вдатися до побілки.
Коли ж це він востаннє тут був? Пригадати так і не вдалося. Вулиця лежала за Затінками, і аж до геть нещодавніх часів Вартові воліли полишати цю місцину її власним неписаним, а то й невимовлюваним, правилам.
Втім, на відміну від Затінків, вул. Півнедзьоба була чистою — чистою тією нав’язливою пустопорожньою чистотою, яка виникає, коли люди просто не можуть дозволити собі смітити з міркувань економії. Бо ж мешканці цієї вулиці були гірше ніж бідними: вони не розуміли, наскільки бідними є. Коли б їх спитали, вони б спогорда відповіли що-небудь на кшталт «не скиглимо», або «багатьом гірше», або «ми всігда на плаву, і нікому нічо не должни».
Він згадав, як його бабця повторювала: «Нема такого бідного, шоби не міг купити мила». Насправді, звичайно, таких було багато. Але на вул. Півнедзьоба мило купували й вони. На стіл могло не знайтися ніякісінької їжі, але, сила божа, сам він був чистісінько відмитим. Це була вул. Півнедзьоба, де навіть той, у кого днями макової ріски в роті не було, міг ледь не вдавитися власною гордістю.
Як же жахливо влаштовано світ, подумалося Ваймзу. Констебль Візит якось сказав йому, що світ цей успадкують убогі; але чим же нещасні заслужили на подібну кару?
Коли на те пішло, мешканці вул. Півнедзьоба шанобливо поступалися б звичайним убогим дорогою. Адже єдиним, що утримувало їх на цій вулиці — психологічно та фізично, — було їхнє непевне уявлення про те, що там існували правила. І вони проживали свої життя в розгубленому тихому страху, що дотримуються цих правил не цілком.
Кажуть, що для багатих існує один закон, а для бідних — інший, але це не так. Насправді для тих, хто встановлює закони, закону не існує взагалі — і так само не існує його для тих, хто назавжди поставив себе поза законом. Усі закони та правила існують лише для людей, досить наївних, щоб мислити у «півнедзьобівський» спосіб.
Вулиця перед Ваймзом була на диво пустельною. Зазвичай о цій порі по ній гасали юрби дітлахів, котилися в напрямку доків вози — та наразі все мало якийсь зачинений вигляд.
Посеред дороги виднілися намальовані крейдою квадрати для гри в «класики».
Ваймз відчув, як йому слабнуть коліна. Вони досі були тут!
