Битва королів - Джордж Мартін

З Малістерами, з якими Теон подорожував з Річкорину до Стражморя, було так само. Патрек Малістер був хлопець непоганий, теж любив дівок, вино і яструбине полювання. Та щойно лорд Джейсон помітив, що його спадкоємець занадто заприязнився з Теоном, він відкликав Патрека вбік і нагадав, що Стражморе колись збудували для захисту узбережжя від розбійників із Залізних островів, серед них і Грейджоїв з Пайку. А їхня Бомка вежа отримала свою назву через велетенський бронзовий дзвін, у який за давніх часів калатали, щоб скликати містян і селян у замок, якщо на західному обрії показалися лодії.

«Байдуже, що той дзвін за триста років бомкав лише раз»,— сказав на другий день Патрек Теону, за кухлем зелен-яблучного вина поділившись із ним батьковими засторогами.

«Бомкав тоді, коли мій брат штурмував Стражморе,— озвався Теон. Лорд Джейсон зарубав Родрика Грейджоя під мурами замку, а залізних відкинув назад у затоку.— Якщо твій батько гадає, що я через це ставлюся до нього вороже, то він просто не знав Родрика».

З цього жарту вони добре посміялися дорогою до юної і влюбливої мірошнички, Патрекової знайомої. «Був би зі мною зараз Патрек!» Хай він і Малістер, а з ним подорожувати було приємніше, ніж зі старим сердитим жерцем, на якого перетворився дядько Ейрон.

Стежка звивалася вгору та вгору — у голе кам’янисте передгір’я. Скоро море зникло з очей, але у вологому повітрі й досі висів запах солі. Їхали рівною ступою; проминули вівчарню й покинуту рудню. Новий — святий — Ейрон Грейджой виявився небалакучим. Тому трималися в похмурому мовчанні. Довго витерпіти цього Теон не міг.

— Тепер лордом Вічнозиму став Роб Старк,— сказав він.

Ейрон знай собі їхав далі.

— Що один вовк, що інший...

— Роб зламав присягу Залізному трону й коронувався як король на Півночі. Іде війна.

— Мейстерські круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини старі як світ.

— Прийшла нова доба, дядьку.

— Щоранку приходить нова доба, але вона мало чим відрізняється від попередньої.

— А у Річкорині кажуть інакше. Кажуть, червона комета — провісниця нової доби. Божа посланниця.

— Так, комета — і справді знак,— погодився жрець,— але нашого бога, а не їхнього. Це жарина з тих, які в давнину носили з собою наші люди. Це видобутий з моря вогонь затонулого бога, і провіщає він приплив. Час піднімати вітрила й вирушати у світ з вогнем і мечем, як колись сам затонулий бог.

— Не можу не погодитися,— посміхнувся Теон.

— Людина не питає бога, точно як крапля не питає дощу.

«Ця крапля одного дня стане королем, старий». З Теона було досить дядькової хмурості. Усміхнувшись, він приострожив коня й вихопився вперед.

Сонце вже сідало, коли вони досягли мурів Пайку — півмісяця темного каміння поміж двох скель, з прибрамною посередині й трьома квадратними вежами обабіч. І досі можна було розрізнити шрами, які лишило каміння з катапульт Роберта Баратеона. На місці старої зруйнованої південної вежі виросла нова — теж сіра, але світліша й не заплямована латками лишайнику. Саме тут прорвався Роберт, перескакуючи через гори каміння і тіл, з келепом у руці, у супроводі Неда Старка. Теон спостерігав за цим з безпечної Морської вежі, й досі йому ночами іноді снилися смолоскипи та глухий гуркіт обвалу...

Брама була відчинена, а іржаві залізні ґрати підняті. Байдужими очима спостерігали вартові на зубчастих стінах за тим, як Теон Грейджой нарешті повернувся додому.

За муром лежало пів-акру мису, що впирався в небо й у море. Тут були стайні, псарні та дрібка інших надвірних будівель. У загонах тулилися вівці та свині, а замкові пси бігали на волі. На півдні тяглися скелі, а на заході кам’яний міст вів у Велику вежу. Зістрибуючи з сідла, Теон чув хлюпотіння хвиль. Підійшов конюший, щоб забрати коня. На Теона витріщалися худоребрі діти і якийсь бранець, але не було й знаку ні лорда-батька, ні когось знайомого з дитинства. «Терпкий і тоскний поворот додому»,— подумав парубок.

Жрець не злазив з коня.

— Ти не залишишся на ніч, дядьку, не розділиш з нами мед і м’ясо?

— Мені велено було привезти тебе. Ось ти тут. А мені час повертатися до божих справ.

Ейрон Грейджой розвернув коня й попід брудними шпичаками звідних ґрат повільно рушив геть.

До Теона обережно наблизилася горбата стара у мішкуватій сірій сукні.

— Мілорде, велено показати вам покої.

— Хто велів?

— Ваш лорд-батько, мілорде.

Теон стягнув рукавиці.

— Тож вам відомо, хто я такий. Чого батько не вийшов мене привітати?

— Він чекає на вас у Морській вежі, мілорде. Коли ви перепочинете з дороги.

«А я вважав холодним Неда Старка!»

— А ви хто така?

— Гелія, економка в замку вашого батька.

— Тут стюардом був Сайлас. Його ще прозивали Кислоротим.

Навіть зараз Теонові пригадувався запах винного перегару з його рота.

— П’ять років як помер, мілорде.

— А мейстер Кален — де він?

— Спочив у морі. Зараз круками займається Вендамир.

«Я тут як чужинець,— подумав Теон.— Нічого не змінилося, й водночас змінилось усе».

— Проведіть мене до моїх покоїв, жінко,— звелів він. Важко вклонившись, вона повела його до мосту. Цей відтинок шляху він пам’ятав: стародавнє каміння, слизьке від бризок і поплямоване лишайником, піняве море під ногами, що реве, наче велетенський дикий звір, і сіль, якою просякає одяг.

Уявляючи повернення додому, Теон завжди малював в уяві затишну спальню в Морській вежі, в якій спав змалечку. Але стара натомість повела його у Криваву вежу. Коридори тут були ширші й пишніше вмебльовані, хай і такі самі холодні й вогкі. Теону надали декілька прохолодних кімнат з такими високими стелями, що вони губилися в темряві. Може, він і зрадів би, якби не знав, що саме через ці покої Кривава вежа отримала свою назву. Тисячу років тому тут загинули сини короля приріччя — порубані на шматки просто в ліжку, і ці шматки потім відіслали їхньому батькові на суходіл.

Але Грейджоїв у Пайку не вбивали, хіба дуже зрідка у братовбивчих сутичках, а Теонові брати обидва мертві. Не страх привидів викликав у нього огиду. Просто шпалери на стінах були цвілі, матрац — продавлений і смердючий, а циновки розсипалися від старості. Минули роки й роки, відколи ці