Битва королів - Джордж Мартін

— Я б могла зійти на берег з вами,— сказала вона,— якщо ваша ласка...

— Ти б могла зійти на берег,— погодився Теон, стискаючи її за груди,— але, боюся, не зі мною.

— Я б у вас у замку працювала, мілорде. Я вмію рибу чистити, хліб пекти й масло сколочувати. Батько каже, що кращого за моє рагу з перцекраба не куштував ніде. Знайдете мені місце на кухні, і я варитиму вам перцекрабове рагу.

— А вночі — зігріватимеш мене в ліжку? — потягнувся він до шнурівки в неї на корсеті й почав її розплітати спритними й досвідченими пальцями.— За старих часів я привіз би тебе, як трофей, і взяв би собі за жінку з твоєї волі чи проти неї. В давнину залізні саме так і вчиняли. Вони мали камінних дружин, справжніх своїх наречених, таких самих залізнородних, але брали собі й соляних дружин — жінок, захоплених у набігах.

Очі дівчини розширилися, й не тому, що він оголив її груди.

— Я стану вам за соляну дружину, мілорде.

— Боюся, ті часи давно минули,— Теон обвів пальцем важке персо, спіраллю наближаючись до набряклої темної пипки.— Не летіти нам більше на крилах вітру з вогнем і мечем, силою беручи все, що заманеться. Тепер ми бабраємося в землі й закидаємо в море сіті, як усі люди, і вважаємо, що нам пощастило, коли взимку маємо доволі солоної тріски й каші.

Він узяв її пипку в рот, покусуючи, поки дівчина не зітхнула рвучко.

— З вашої ласки, можете мені знову застромити,— прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав її персо.

Коли він нарешті відірвав обличчя від її грудей, його вуста лишили на шкірі темно-червоний слід.

— З моєї ласки, ми навчимо тебе дечого новенького. Розв’яжи мені штани й задовольни мене своїми вустами.

— Вустами?

Він легенько провів великим пальцем по її повних вустах.

— Саме для цього ці губки й призначені, солоденька. Якби ти була моєю соляною дружиною, то вчинила б, як я велю.

Спершу вона соромилася, але, як на таку дурненьку дівчину, вчилася швидко, і його це потішило. Вуста її були такі ж вологі й солодкі, як і піхва, і до того ж не доводилося слухати її базікання. «За старих часів я і справді взяв би її за жінку,— подумав він, запускаючи пальці в її сплутане волосся.— За старих часів. Коли ми ще трималися давнього звичаю, жили з бойового топора, а не з кайла, силою здобуваючи все, що можна: багатство, жінок, славу». В ті дні залізнородні не гарували на рудниках: то була робота для бранців, яких вони привозили з війни; так само не займалися вони ні жалюгідним землеробством, ні скотарством. За фах собі залізні обрали війну. Затонулий бог створив їх для грабунку і ґвалту — їхнє призначення було гарбати королівства і карбувати свої імена вогнем, кров’ю й піснями.

Але Ейгон Дракон, спаливши Гарена Чорного, відібрав у них давній звичай, а Гаренове королівство віддав слабакам з приріччя, умаливши Залізні острови до задвірків великої держави. Та навколо димних коминків і багать, що палилися з прибитого до берегів дерева, і навіть за високими вежами Пайку і досі розповідалися старі красні байки. Теонів батько серед своїх титулів не забував додавати «лорд-жнець», а за гасло Грейджої взяли собі слова «Ми не сіємо».

І заколот лорда Балона більше був спробою повернути старий звичай, ніж марнославну корону. Але надії цій поклав кривавий край Роберт Баратеон за допомогою свого друга Едарда Старка, а зараз вони обидва мертві. Замість них тепер правлять хлопчаки, а держава, викувана Ейгоном Завойовником, розкололася й розсипалася. «Прийшла пора,— думав Теон, поки шкіперова дочка водила вустами по всьому його тілу,— прийшла пора, прийшов рік, прийшов день, і я — той, хто мав прийти». Він криво посміхнувся, уявивши, що скаже батько, коли Теон повідомить йому, що він, послідок, шмаркач і заручник, домігся того, чого не зміг сам Балон Грейджой.

Оргазм був наглий як шторм, і Теон наповнив рот дівчини своїм сіменем. Вона хотіла злякано відсахнутися, але Теон міцно тримав її за волосся. Згодом вона підповзла навколішках до його обличчя.

— Я потішила мілорда?

— Непогано,— відповів він.

— Смак був солоний,— пробурмотіла вона.

— Як море?

Вона кивнула.

— Я завжди любила море, мілорде.

— І я,— сказав він, крутячи її пипку між пальців. І це була правда. Для чоловіків з Залізних островів море означало свободу. Він забув це, поки «Міраям» не підняла вітрило у Стражморі. Знайомі звуки викликали забуті відчуття; рипіння дерева й линви, гуркітливі команди капітана, виляск вітрил, наповнених вітром, були рідні, як калатання його власного серця, і такі ж втішні. «Я це пам’ятатиму,— заприсягнувся Теон.— Ніколи більше мені не можна віддалятися від моря».

— Візьміть мене з собою, мілорде,— благала шкіперова дочка.— Мені не потрібно навіть їхати у ваш замок. Можу лишитись у якому-небудь місті й бути вам там за соляну дружину.

Вона потягнулася, щоб погладити його по щоці.

Відштовхнувши її руку, Теон Грейджой зліз із койки.

— Моє місце на Пайку, а твоє — на кораблі.

— Я більше не можу тут лишатися.

— Чого це ні? — запитав він, зашнуровуючи бриджі.

— Через батька,— сказала вона.— Коли ви поїдете, він покарає мене, мілорде. Обзиватиметься й битиме.

Зірвавши плащ із кілка, Теон накинув його на плечі.

— Батьки всі такі,— визнав він, застібаючи плащ на срібну застібку.— Скажеш йому, що він має радіти. Я брав тебе стільки разів, що ти вже напевно в тяжі. Не кожному випадає честь ростити королівського байстрюка.

Вона тупо глянула на нього, тож він просто вийшов.

«Міраям» огинала лісистий мис. Попід порослими соснами кручами з дюжину рибальських човнів витягували з води сіті. Оддалік повертав на інший галс великий ког. Теон перейшов на бак, щоб мати кращий огляд. Спершу він побачив замок — кріпость дому Ботлі. Коли він був хлопчаком, цей замок був з колод і лози, та Роберт Баратеон зрівняв його з землею. Лорд Савен відбудував його з каменю: тепер пагорб увінчувала маленька квадратна фортеця. З приземкуватих нарізних веж звисали світло-зелені прапори, оздоблені косяками сріблястих рибок.

Під сумнівним захистом невеличкого рибного замку розташувалося селище Лордпорт, де в гавані мурашилося від кораблів. Коли Теон востаннє бачив Лордпорт, це була курна пустка; кістяки спалених лодій і потрощених галер всівали кам’янисте узбережжя, як кості