Битва королів - Джордж Мартін
— Ми прямуємо за кометою,— оголосила Дані халасару. Ніхто не заперечив і словом. Колись ці люди належали Дрого, та зараз вони належали їй. Неопалима, ось як її прозвали, мати драконів. Її слово для них — закон.
Їхали вночі, а вдень ховалися від сонця в наметах. Дуже швидко Дані переконалася, що Дорея мала рацію. Земля була непривітна. Дорогою вони лишили по собі шлейф дохлих коней, адже Поно, Джако й решта позабирали найкращі табуни Дрого, зоставивши Дані старих і худоребрих, хворих і кульгавих, слабих і норовливих. З людьми було так само. «У них не лишилося сил,— сказала собі Дані,— тож сили їм давати маю я. Не виявляти ні страху, ні слабкості, ні сумнівів. Хай як мені лячно в душі, вони, зазирнувши мені в обличчя, мають бачити лише королеву Дрого». Вона почувалася старшою за свої чотирнадцять років. Якщо вона колись і була дівчинкою, ті часи вже точно минулися.
На третій день переходу померла перша людина. Беззубий старий з затуманеними блакитними очима впав од виснаження з сідла й уже не зміг підвестися. За годину його не стало. Над його тілом кружляли криваві мухи, переносячи його злощастя на живих.
— Давно було пора,— оголосила Іррі.— Людина не має пережити власні зуби.
Всі решта погодилися. Дані звеліла зарізати найслабшого з їхніх пропащих коней, аби померлий зміг поїхати в нічні землі верхи.
Ще за дві ночі померла дівчинка-немовля. Страдницькі ридання матері не вщухали цілісінький день, але що було вдіяти? Дитинка, бідолаха, була замала, щоб посадити її верхи. Тож їй не виїхати на безмежні чорні луки нічних земель, доведеться прийти на світ удруге.
У червоній пустелі харчів було мало, а води — ще менше. Краєвид був пустельний — зів’ялі пагорби й безплідні рівнини, що продувалися всіма вітрами. Річки, що траплялися на шляху, повсихали, мов кості мерця. Коні трималися на жорсткій брунатній біс-траві, жмутки якої росли з-під каміння й навколо всохлих дерев. Дані вислала перед валкою розвідників, але ті не знайшли ні колодязів, ні джерел, лише мілкі ставки зі згірклою стоячою водою, які на пекучому сонці дедалі меншали. Що далі валка заглиблювалась у пустелю, то меншими робилися ставки, а віддаль між ними зростала. Якщо в цій глушині, де немає доріг, а є лише каміння, і пісок, і червона глина, і є боги, то боги ці жорстокі й сухі, глухі до молитов за дощ.
Першим закінчилося вино, а за ним і зсілий кумис, який комонники любили більше за мед. Далі вичерпалися запаси плескачів і в’яленого м’яса. Мисливцям не траплялося жодної здобичі, тож черево можна було натоптати хіба що м’ясом палих коней. Люди помирали одні за одними. Кволі діти, зморшкуваті старі, хворі, дурні й необережні — жорстока земля забирала всіх. Дорея схудла, очі в неї запали, а її м’які золоті коси зробилися ламкими, як солома.
Дані терпіла голод і спрагу разом з усіма. Молоко в неї у грудях всохло, пипки потріскались і кривавилися, а тіло її тоншало день у день, поки не схудло так, аж стало дерев’янистим, але Дані більше хвилювалася за драконів. Батько її загинув ще до її народження, і її красень-брат Рейгар теж. Мати померла, під завивання шторму приводячи на світ її. Лагідний сер Віллєм Дарі, який, мабуть, по-своєму любив Дані, помер од виснажливої хвороби, коли вона була ще зовсім маленька. І брата Вісериса, і хала Дрого — її сонце-й-місяць, і навіть її ненародженого сина — усіх їх забрали боги. «Але драконів вони не заберуть,— заприсяглася Дані.— Не заберуть».
Дракони були завбільшки з кощавих котів, яких вона якось бачила на мурах особняка магістра Іліріо в Пентосі... поки не розгортали крил. Розмах крил був утричі більший за них самих, а самі крила нагадували витончене віяло пишнобарвної напівпрозорої шкіри, що напиналася поміж довгих тонких кісток. Якщо придивитися, видно було, що всього тіла — шия, хвіст і крила. «Які маленькі»,— думала Дані, годуючи їх з руки — точніше, намагаючись годувати, бо дракони їсти відмовлялися. Вони шипіли та плювалися на криваві кавалки конини, пускали з ніздрів дим, але брати їжу не хотіли... допоки Дані не пригадалося дещо з того, що їй розповідав Вісерис, як вони ще були дітьми.
«Лише люди і дракони їдять печене м’ясо»,— сказав тоді він.
Коли Дані звеліла служницям засмажити конину до чорноти, дракони радо почали роздирати м’ясо, нападаючи на нього, наче змії. Якщо м’ясо було припечене, вони за день проковтували в кілька разів більше, ніж важили самі, й нарешті почали підростати й міцніти. Дані тішилася їхньою гладенькою лускою і тим жаром, який аж валив від них, тож холодної ночі здавалося, що все тіло їхнє парує.
Щоразу, перш ніж вирушити разом з халасаром, Дані обирала собі дракона, який подорожуватиме в неї на плечах. Інших Іррі з Джикі везли у плетеній з лози клітці, яку вішали поміж своїх коней, і їхали вони завжди зразу за Дані, щоб дракони ніколи не випускали її з поля зору. Тільки так можна було змусити їх не галасувати.
— Ейгонові дракони отримали свої ймення на честь богів давньої Валірії,— одного ранку сказала Дані своїм кровним вершникам після довгого нічного переходу.— Дракон Вісенії звався Вагар, дракон Рейніс — Мераксис, а Ейгон літав на Балеріоні на прізвисько Чорний Жах. Казали, що полум’я з пащі Вагара могло розтопити лицареві обладунки й засмажити людину живцем, що Мераксис ковтав коней цілими, а Балеріон... полум’я він вивергав таке ж чорне, як його луска, а крила мав такі широкі, що коли він пролітав у небі, тінь могла накрити ціле місто.
Дотраки тривожно поглядали на її драконенят. Найбільший з трьох був чорний і блискучий, з прожилками на лусці ясно-черленими, як його крила й роги.
— Халесі,— пробурмотів Аґо,— це Балеріон, який удруге прийшов на світ.
— Може, так і є, крове од крові моєї,— суворо відповіла Дані,— але в новому житті він отримає нове ім’я. Я назву їх на честь тих трьох, кого забрали боги.
