Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
Любисток прицмокнув на свого каро-гнідого мерина, поїхав далі, пробиваючись крізь юрбу, що ходила вуличками. Торгівки, крамарі й мандрівні вирвигроші галасливо рекламували товар і послуги, збільшуючи розгардіяш, що панував навколо.
— Кальмари! Печені кальмари!
— Мазь проти корости! Тільки в мене! Надійна, чудова мазь!
— Коти, ловчі, чародійські коти! Послухайте тільки, добрі люди, як нявчать!
— Амулети! Еліксири! Любовні фільтри, коханчики й гарантовані афродизіаки! Від однієї пучки навіть небіжчик відчує бажання! Кому, кому?
— Зуби рву, майже без болю! Дешево, дешево!
— І скільки воно — дешево? — поцікавився Любисток, гризучи наколотого на шпичку кальмара, твердого, наче підметка.
— Два галери за годину!
Поет здригнувся, штурхнув валаха п’ятками. Озирнувся крадькома. Двоє мосьпанів, які йшли слідом за ним від ратуші, затрималися поблизу цирульні й удавали, що цікавлять їх послуги цирульника, виписані крейдою на дошці. Любисток не обманювався. Знав, що насправді їх цікавить.
Поїхав далі. Минув величезний будинок розпусти «Під бутоном троянди», де, як він знав, пропонували витончені, невідомі чи непопулярні в інших закамарках світу послуги. Розум його якийсь час боровся з бажанням поринути туди на годинку. Розум переміг. Любисток зітхнув і рушив у напрямку університету, намагаючись не дивитися у бік шинків, звідки лунали звуки веселих розваг.
Так, що тут багато говорити — трубадур кохав місто Оксенфурт.
Він знову озирнувся. Двоє мосьпанів не скористалися послугами цирульника, хоча беззаперечно потребували того. Зараз стояли біля крамнички з музичними інструментами, удаючи зацікавленість глиняними окаринами. Продавець аж зі шкіри дерся, розхвалюючи товар, розраховуючи на заробіток. Любисток знав, що розраховувати йому нема на що.
Направив коня до Брами Філософів, головних воріт Академії. Швидко вирішив формальності, які полягали в тому, щоб записатися до книги гостей і віддати мерина на стайню.
За Брамою Філософів його привітав інший світ. Терени університету були вилучені зі звичайної міської забудови, тут не відбувалося затятої боротьби за кожен сажень поверхні, як у всьому місті. Усе тут було майже таким, як його залишили ельфи. Широкі, посипані кольоровим гравієм алеї між зграбними особнячками, що тішили око, ажурні паркани, стіночки, живоплоти, канали, місточки, клумби й зелені парки тільки в небагатьох місцях було пригноблено якоюсь величною, суворою будівлею, зведеною в пізніші, післяельфійські часи. Усюди було чисто, спокійно й достойно — тут була заборонена будь-яка форма торгівлі і платних послуг, включно з розвагами чи утіхами тіла.
Алейками парку проходжувалися жаки, вчитуючись у книжки чи пергаменти. Інші, сидячи на лавках, газонах та клумбах, переповідали одне одному задані уроки, дискутували чи спроквола грали в чіт і лишку, у «козла», у «купу» чи в інші інтелектуальні ігри. Також достойно й поважно прогулювалися тут і професори, занурені в розмови й диспути. Крутилися і молодші бакалаври, із поглядами, втупленими в задки студенток. Любисток із радістю зрозумів, що від його часів у Академії нічого не змінилося.
Подув вітер з Дельти, несучи легкий запах моря і трохи сильніший сморід сірководню від чималої будівлі кафедри алхімії, що нависала над каналом. Серед кущів, що прилягали до студентських дорміторіїв, цвірінькали сіро-золоті зеленянки, а на тополі сидів орангутанг, що, напевне, втік з кафедри натуральної історії.
Не гаючи часу, поет швидко промарширував лабіринтом з алей і живоплотів. Він знав терени університету, наче власну кишеню, і не дивно — навчався він тут чотири роки, а потім цілий рік викладав на кафедрі труверства й поезії. Посаду викладача йому запропонували, коли він склав кінцеві іспити на «відмінно», увівши в остовпіння професорів, у яких під час навчання заробив собі реноме лінивця, гультяя та ідіота. Пізніше ж, коли за кілька років валандання по країні з лютнею його слава як менестреля сягнула далеко й широко, Академія посилено почала запрошувати його приїхати й прочитати гостьові лекції. Любисток зрідка давав себе упросити, оскільки любов до мандрів постійно змагалася у ньому із прагненням до комфорту, достатку й постійного прибутку. Як і, ясна річ, із симпатії до містечка Оксенфурт.
Він озирнувся. Двоє мосьпанів, які не купили окарин, сопілок чи гуслів, крокували за ним на певній відстані, уважно розглядаючи верхівки дерев і фасади будинків.
Безтурботно насвистуючи, поет змінив напрям і попрямував до садиби, де містилася кафедра медицини й лікарських рослин. Алейка, що вела до кафедри, роїлася від студенток у характерних світло-зелених шатах. Любисток уважно розглядався, шукаючи знайоме обличчя.
— Шані!
Молоденька медичка з темно-рудим, підстриженим нижче вух волоссям підвела голову від атласу анатомії, встала з лавочки.
— Любистку! — посміхнулася, мружачи веселі карі очі. — Купу зим тебе не бачила! Йди-но, представлю тебе подругам. Вони люблять твої вірші…
— Пізніше, — промуркотів бард. — Глянь обережно, Шані. Бачиш тих двох?
— Шпики. — Медичка наморщила задертого носика, пирхнула, не вперше вже дивуючи Любистка легкістю, із якою жаки розпізнавали нюхачів, шпиків та конфідентів. Відраза, яку студенти відчували до таємних служб, увійшла в прислів’я, хоча й залишалася не дуже раціональною. Терени університету були екстериторіальні і святі, а студенти й викладачі — недоторканні: служби, хоча й рознюхували, не насмілювалися докучати й набридати академікам.
— Ідуть за мною від базару, — сказав Любисток, удаючи, що обіймає медичку й залицяється до неї. — Зробиш дещо для мене, Шані?
— Залежить від того, що саме. — Дівчина, наче сполошена сарна, смикнула шиєю. — Якщо ти знову вліз у щось дурнувате…
— Ні-ні, — заспокоїв він швидко. — Хочу лише переказати повідомлення, а сам, із тим гімном, що приклеїлося до моїх підошов, не можу…
— Гукнути хлопців? Досить крикнути — і зараз можеш про тих шпиків забути.
— Та заспокойся. Хочеш, щоб спалахнули заворушення? Скандал щодо лавкового гетто для нелюдей ледь скінчився, а тобі вже потрібен новий? Крім того, я зневажаю насильство. Зі шпигунами я собі дам раду. А ти, якщо можеш…
Він наблизив уста до волосся дівчини, шепотів якусь хвильку. Очі Шані розширилися.
— Відьмак? Справжній відьмак?
— Тихіше, ради богів. Шані, зробиш те?
— Авжеж. — Медичка охоче посміхнулася. — Хоча б із цікавості побачити зблизька славетного…
— Тихіше, я ж просив. Тільки пам’ятай, нікому ні слова.
— Лікарська таємниця. — Шані посміхнулася ще чарівніше, а Любисток знову відчув бажання скласти баладу про дівчат, таких як вона, — не занадто ладних, а втім
