Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Це неможливо! — чув він вереск бакалавра. — Така тварина не може існувати! Принаймні, не повинна існувати!

«Із останнім твердженням я цілком погоджуюся», — подумав відьмак, дзьобаючи острогою твердий, наїжачений відростками панцир жагниці. Труп темерійського стражника безвладно трясся у серповидних щелепах потвори, стікав кров’ю. Жагниця різко махнула пласким хвостом, пірнула на дно, здіймаючи хмари намулу.

Він почув тоненький крик. Еверетт, збиваючи воду, наче маленький песик, хапався за ноги лисого, намагаючись залізти на баркас по канатах, що звисали з бортів. Канати піддалися, обидва, і стражник із хлопцем зникли під водою. Ґеральт кинувся в їхній бік, пірнув. Те, що він відразу натрапив пальцями на багатий комір хлопчика, було абсолютно випадковим. Він вирвав Еверетта з обійм водоростей, виплив, навзнак, молотячи ногами, доплив до шкути.

— Сюди, пане Ґеральте! Сюди! — чув крики й вереск, що заглушали один одний. — Давай його! Мотузку! Хапай мотузку! Зар-р-ра-а-а-а-аза!!! Мотузку! Ґера-а-а-альте! Багром, багром! Моя дитинка-а-а-а!!!

Хтось вихопив хлопця з його рук, поволік угору. У ту ж мить хтось обплів його ззаду, вдарив у потилицю, накрив собою і запхав під воду. Ґеральт випустив острогу, розвернувся, вчепився нападнику в пояс. Другою рукою хотів схопити за волосся, але нічого з того не вийшло. Бо той був лисим.

Вони випірнули, обидва, але тільки на мить. Темерійський баркас уже трохи віддалився від шкути, Ґеральт і лисий, сплетені в обіймах, були посередині. Лисий схопив його за горло, відьмак увіткнув йому в око великий палець. Стражник вереснув, відпустив його, відплив. Ґеральт відплисти не міг — щось тримало його за ногу й тягло вниз, на глибину. Поряд, наче корок, випірнуло на поверхню розполовинене тіло. Він уже знав, що його тримає, йому не потрібна була інформація Ліна Пітта, який верещав на борту шкути:

— То членистоногий! Тип Amphipodia! Клас Великожвальчаті!

Ґеральт люто замолотив руками по воді, намагаючись вишарпнути ногу із кліщів жагниці, що тягли його до щелеп, які рівномірно клацали. Магістр-бакалавр знову виявився правим. Жвали малими не були.

— Хапай канат! — ричав Ольсен. — Хапай канат!

Над вухом відьмака свиснула кинута острога, із тріском втикаючись в оброслий водоростями панцир потвори, яка саме випірнула на поверхню. Ґеральт схопився за держак, надавив на нього, із силою відпихуючись, піджав вільну ногу й з розмаху копнув жагницю. Вирвався зі шпичастих лап, залишивши в них чобіт, шмат штанів і чимало шкіри. У повітрі засвистіли ще остроги й гарпуни, у більшості своїй мажучи.

Жагниця склала лапи, махнула хвостом і з грацією пірнула в зелену безодню.

Ґеральт схопився за канат, який упав йому просто на обличчя. Багор, болісно ранячи бік, зачепив його за пояс. Він відчув ривок, поїхав угору, підхоплений багатьма руками, перевалився через релінг і гепнувся на дошки палуби, обтікаючи водою, намулом, тванню та кров’ю. Поряд з’юрмилися пасажири, екіпаж шкути й митники. Ґном із лисячим хутром і Ольсен стріляли з луків, перехилившись за борт. Еверетт, мокрий і зелений від водоростей, стукотів зубами в обіймах матері, плакав і пояснював усім, що він не хотів.

— Пане Ґеральте! — верещав над вухом Плюсколець. — Чи ви живі?

— Зараза… — Відьмак виплюнув водорості. — Застарий я вже для цього всього… Застарий…

Поряд ґном спустив тятиву, а Ольсен ревнув радісно:

— Просто в пузо! У-ха-ха! Чудовий постріл, пане кушніре! Гей, Боратеку, віддай йому гроші! Заслужив він тим пострілом зниження мита!

— Стійте… — прогарчав відьмак, даремно намагаючись підвестися. — Не повбивайте усіх, най вас диявол! Я мушу котрогось мати живцем!

— Одного ми залишили, — запевнив митник. — Того лисуна, що зі мною пожартував. Решту ми вистріляли. А лисун — оно, плаває. Зараз я його виловлю. Давайте багри!

— Відкриття! Велике відкриття! — кричав Лін Пітт, підскакуючи біля борту. — Цілковито новий, невідомий науці вид! Абсолютно унікальний! Ах, який же я вам вдячний, пане відьмаче! Вид той фігуруватиме у книжках як… Як Geraltia maxiliosa pitti!

— Пане бакалавре, — вичавив із себе Ґеральт. — Якщо ви справді бажаєте показати свою вдячність… Нехай ота холера зветься Everetia.

— Теж красиво, — погодився вчений. — Ах, що за відкриття! Що за унікальний, чудовий екземпляр! Напевне, єдиний, що живе у Дельті…

— Ні, — похмуро сказав Плюсколець. — Не єдиний. Гляньте!

Килим латаття, що прилягав до недалечкого острівця, здригнувся, заколихався різко. Вони побачили хвилю, а потім велике, продовгувате, схоже на гнилий стовбур тіло, що швидко перебирало численними ногами й клацало клешнями. Лисий оглянувся, завив страшно і поплив, плескаючи по воді руками й ногами.

— Що за екземпляр, що за екземпляр, — швидко записував Пітт, у безмежному захваті. — Хватальні головоногі лапи, чотири пари ніг…Сильний хвостовий плавник… Гострі клешні…

Лисий іще раз озирнувся, завив іще страшніше. А Everetia maxiliosa pitti витягнула хватальні головоногі лапи й сильніше махнула хвостовим плавником. Лисий бурив воду в розпачливій і безнадійній спробі втекти.

— Хай вода йому буде пухом, — сказав Ольсен. Але шапки не зняв.

— Мій татусь, — застукотів зубами Еверетт, — уміє плавати швидше, ніж отой пан!

— Заберіть звідси дитину! — гарикнув відьмак.

Потвора розкрила клешні, клацнула щелепами. Лін Пітт зблід і відвернувся.

Лисий крикнув коротко, захлинувся і зник під поверхнею. Вода забарвилася темно-червоним.

— Зараза. — Ґеральт важко всівся на палубу. — Застарий я вже для такого… Точно застарий…

* * *

Що тут багато говорити — Любисток був просто закоханий у містечко Оксенфурт.

Терени університету кільцем оточував мур, а навколо муру було друге кільце — велике, гамірне, задушливе, рухливе й галасливе кільце містечка. Дерев’яного, кольорового містечка Оксенфурт із тісними вуличками і шпичастими дахами. Містечка Оксенфурт, яке жило з Академії, з жаків, з викладачів, учених, дослідників і їхніх гостей, яке жило з науки й знання, з того, що супроводжувало процес пізнання. Бо зі шматків та решток теорій у містечку Оксенфурт народжувалися практика, вигода й зиск.

Поет повільно їхав брудною, забитою людьми вуличкою, минаючи майстерні, крами, крамниці й крамнички, у яких, дякуючи Академії, виробляли й продавали десятки тисяч виробів і чудових речей, які були недоступні в інших закамарках світу й чиє виробництво в інших закамарках світу вважалося неможливим чи недоцільним. Минав він заїзди, корчми, ятки, будки, прилавки й переносні лотки, від яких плив смачний запах вигадливих, невідомих в інших закамарках світу наїдків, приготованих невідомими деінде способами, до того ж — із приправами, яких деінде не знали й не вживали. То був Оксенфурт, різнобарвне, веселе, гамірне й пахуче містечко чудес, на які спритні й винахідливі люди вміли перетворювати суху і безплідну теорію, що потроху виливалася з університету. Було це й містечко розваг, вічного фестивалю, постійного свята й безперестанного пияцтва. На його вуличках удень і