Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Зрозумів, — напрочуд серйозно відповів глава темних. — Я приїду по тебе. Перепитаю Карафку, де вчора вони перетнулися. Потім вичепимо Горачека... Вартко, ти ж знаєш: Златанові доводилося вибиратися самотужки з таких проблем, які нікому з нас і не снилися.

— Це була спроба заспокоїти мене? — гмикнула дівчина.

— Ні. Якщо ти зв'язалася з нашим Богуміном, тебе заспокоювати не треба. Нерви й так сталеві, ага?

***

— Раджу відповідати швидше, Тарновецька, коли вам телефонують, — повідомив суддя Желібор замість вітання й швидко додав: — Напередодні я почув від вас новину про зникнення в місті. Я не взяв її до уваги. Але тепер потрібна вичерпна інформація про цю ситуацію.

— Що ж змусило вас так різко змінити думку? — спитала Варта, пригадуючи Златанову певність, що Желібор — той, хто стоїть за цим усім. Коли це насправді так, то суддя, прикриваючись удаваною святою невинністю, неодмінно прагнутиме дізнатися, що вони вже мають на нього.

— Свідчення особи, якій я довіряю, — цвиркнув він.

— Я дуже рада, що ви вирішили приділити нам увагу. Але зараз не маю часу на те, щоб давати якісь пояснення.

— Ви не розумієте серйозності ситуації... — у голосі судді вже палав праведний гнів. — Ви повинні з'явитися в мій офіс і надати вичерпну інформацію. Якомога швидше.

— З чого поспіх?

— Ця справа... — Желібор затнувся, і вперше в його голосі бринькнуло щось схоже на справжні емоції. — Ця справа містить мій приватний інтерес.

Варта мовчки всміхнулась. Приватний інтерес! Невже суддя думає, що зможе підкупити її, якщо відкриє свою роль у цих викраденнях? Натисне авторитетом і силою чи, навпаки, шукатиме шлях задобрити?..

— У такому разі чекайте новин, — відповіла вона невизначено. — До побачення.

Желібор щось іще шикнув у слухавку, але дівчина вже опустила телефон у сумку і взялася заплітати волосся в завжди розтріпану косу. Амброз мав зайти з хвилини на хвилину. Тоді — Лукаш. Тоді — Златан.

***

— То де він? — повторила Варта, підступаючи ближче до Лукаша. Павутина обплітала її пальці. Маг відмовився прийти на зустріч, тому Амброз вирішив приїхати просто до Горачекового дому.

— Дівчинко, ти хочеш у нього про щось дізнатися чи карк скрутити? — невдоволено прошипіла Брусінка, котра стояла на безпечній відстані від магів, знаючи їхню схильність до запалу.

— У разі потреби — і те, й інше, — не озираючись, відповіла Варта. Проте тиск павутини послабила й прошипіла: — Говори, виродку.

— Вартко, — Амброз поклав важку руку їй на плече і зиркнув на Лукаша. — Слухай, я тебе знаю вже два десятки років. І знаю, коли ти чешеш. Наш Златан другий день не виходить на зв'язок. Ти вчора був із ним.

— Ми поговорили, й він ушився геть, — удруге повторив Лукаш, безстрашно дивлячись на Амброза.

— Гаразд, — Варта вишкірилася, знаючи, що Брусінка взяла правдовод і що від них чотирьох (Алебарда тихо стовбичив у кутку) Лукаш не втече. — Гаразд. Тоді ще питання — і я більше не намагатимуся придушити тебе, хоч бажання є.

— Слухаю, — відповів маг, випнувши підборіддя. — Усе, що я можу сказати, ти, магічко, почуєш.

— Куди ви вчора ходили з Богуміном?

— У забігайлівку. Куди ж іще? Трійцю виглядати.

— А в мене хлопчик накупив найдорожчого підсилення, хоча я його відмовляла від необачних кроків, — Брусінка вперла руки в боки. — Але хіба такий послухається доброї поради?..

— Що ж, як бачимо, його спокійно могла отруїти відьма, — процідив крізь зуби Лукаш. — Як і тебе, Тарновецька. Я вже чув цю цікаву історію.

— Овва, ви дивіться, як Горачек заговорив, — Брусінка всміхнулась. — Я в шокови!

— Думаю, нам усім не завадить трохи більше правди, — озвався Алебарда й виступив із кутка. — Бо загриземо одне одного підозрами. Ані Богумінові, ні Кузі це не допоможе. Бру?

Маг перевів погляд з алхіміка на відьму, котра вже шукала щось у плетеній сумці через плече.

— Та ви смієтеся, — гмикнув Лукаш. — Ми ж не восьмикласники, щоб у «коло довіри» бавитися.

Аль простягнув руку до відьми, і вона подала йому крихітну пляшечку.

— Один ковточок, — попередила Брусінка. — Тебе знудить за хвилину.

— Добре, — Аль хильнув зілля, скривився, здригнувся всім тілом, ніби напій відьми вже просився назад, але тоді видушив: — Ну... я жодним боком не причетний до викрадачів і волію лише, щоб мої сестри не постраждали. І щоб ми знайшли Кузу. Богуміна я не бачив, і взагалі...

Алебарда кашлянув, прикрив рота рукою і вилетів із кімнати — вочевидь, правдовод і його шлунок таки не потоваришували.

Варта й Амброз повторили ритуал. Дівчина ледь згасила нудотні пориви й видушила з себе, що нічого про викрадачів не знає. Відьма вагалася, проте ковтнула зілля й ледь помітно поморщилася, перш ніж повідомити, що й вона тут ні до чого.

— Бру, я хочу знати: хто продав отруту моєму вбивці? — негайно спитала Варта.

Розкосі очі відьми розширилися: вона не чекала на це запитання. Проте зілля діяло, й уникнути його дії не міг ніхто з них.

— Князівна Лібуше, магічко, — відповіла Брусінка повільно, мружачись проти світла.

— І я загинула тієї ночі насправді?

Брусінка відкрила рота від подиву, проте зілля зробило свою справу.

— Так, — видушила вона з себе. — І спробуй лишень раз іще скористати з правдоводу, щоби щось у мене дізнатись, і я більше не простягну тобі руку помочі, хай хоч від того залежить благополуччя всієї славної Праги.

Бру важко видихнула й простягла пляшечку Амброзові:

— Для Лукаша.

Варта, спантеличена відповідями відьми, зміцнила пута швидше, ніж темний чаклун сіпнувся.

— Ти розумієш, що принижуєш свого багаторічного заступника? — спокійно спитав Лукаш, повертаючись до Амброза. — Думаєш, це тобі щось принесе?

— Принесе, — похмуро відповів Амброз. — Наприклад, я дізнаюся, що більше не можу довіряти своєму багаторічному заступникові. Гірка правда, але ця бовтанка на смак іще гіркіша. А тепер — правду, Лукаше Горачеку.

***

Златанові знадобилося кілька хвилин, щоб очі звикли до темряви. Тупий біль оперізував голову. У роті стояв присмак крові. Рукавиці на місці — на щастя. Але руки зв'язані якимось мотузком. Він вирішив поки що не