Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Є ще щось, що ти хотів би сказати, перш ніж я розіб'ю тобі носа?

Лукаш інстинктивно відхилився назад.

— З правлінням ми поспілкуємося згодом, — твердо відповіла йому Варта. — Найважливіше — Златан.

— Завжди і всюди найважливіше — Златан, — пробубонів Амброз. — Але мені аж руки сверблять допастися до викрадачів. Хоч хто вони там є. І Аланекові теж. Дай мені годинку, і здибаємося біля Млинської каварні на Кампі, лади?

— Ага, — Варта ввімкнула підсилення, різко розвернулася й заїхала кулаком в обличчя Лукаша.

***

— Вартова впевнена? — спитала глава шабашу так лукаво, що чаклунці захотілося негайно відмовитись. Але іншого видимого шляху не було.

— Ми можемо натомість узяти місто в коло! — втрутилася Душанка, котру прихід Варти неабияк здивував. Зараз вона з тривогою дивилася на чаклунку, яка стояла перед їхньою главою й випромінювала злість, як піч — тепло.

— Місто в коло — до рання не управимося, — заперечила баба. — А якщо його вивезли з міста? Душе моя, ти можеш занапастити своїми страхами нашого заблуканого Вартового. Але все ж мушу перепитати, — вона зиркнула спідлоба на Варту. — Чи ти певна?

— Так, — кивнула дівчина, закусуючи губи. — Я прийшла скористатися вашою пропозицією. Мені потрібно дізнатися, де зараз Златан Богумін, і я згодна продати вам свою любов.

Вона стискала в кулаці закривавлений тайнопис, сподіваючись, що отримає ще якесь повідомлення від клятого чеха, але більше нічого не було.

— Ти ще можеш пожертвувати кола життя, — нагадала стара відьма, мовби прагнула відмовити Варту.

— Ні, життя потрібне мені якомога довшим, — твердо заперечила та.

Життя, отримане ціною стількох жертв — сто років тому і зовсім нещодавно, — дівчина відчувала, що не може віддати його самовільно. Віддавати те, що гріло її серце, Варта теж не хотіла. Та кровопивці лякали більше, ніж втрата цих плутаних почуттів.

Щойно здогади про таємних викрадачів і слова Дуката збіглися, дівчина усвідомила, що життя Златана в значно більшій небезпеці, ніж здавалося. Якщо ця любов може принести щось їм обом — то найкраще скористатися таким шансом.

— Мудре рішення, — погодилася глава шабашу. — Любов до певного чоловіка допоможе знайти і певний шлях до нього. Але можеш попрохати за цю ціну знайти артефакт, котрий потрібен твоїй крові.

— Знаю.

— То артефакт чи Златан Богумін?

— Златан Богумін.

Стара відьма замружилась і криво посміхнулась.

— До-обре, — відказала вона й ляснула в долоні. — Душе моя, підготуй усе. Чарніко, Цукето, займіться Вартового. А ти слухай їх, — стара відьма кинула на дівчину погляд. — І знай, що коли любов покине тебе, то ніхто не скаже наперед, що прийде на її місце.

— Ходи, — потягла попід руку чорнява відьма. Під іншу руку тут же просунулись пальці веснянкуватої білявки. Варті захотілося скинути їх із себе і втекти.

«Ти погодилася продати свою любов», — нагадав внутрішній голос.

— Ходи сюди-во, — відьми провели її до невеликої кімнати.

Варті стало холодно. Вона пошкодувала, що не попросила Брусінку піти з нею, — глава молодшого шабашу заспокоювала самим виглядом. Проте відьма безмовно гнівалася на неї через те раптове питання про отруту і смерть. Варта вже пригадала: ім'я міфічної князівни взяла собі за псевдо Карафка.

Двійко відьом запнули вікна шторами.

Дівчина негайно забула про Карафку й чітко пригадала відчуття, які опанували її, коли Душанка на першій зустрічі з відьмами показувала, як воно — позбуватися любові.

— Це тільки біль. Біль ти витримаєш, — шепнула Варта собі під носа.

— Тут-во роздягайся, — наказала чорнява відьма. — Речі на поличку. Ніхто їх не порушить. Диви, щоб на тілі не було ніц металевого. Інакше можуть такі опіки лишитися, що й не виведеш нічим.

— А це довго триватиме?

Білява відьма захихотіла. Чорнявка покровительським жестом поклала руку на плече Варті і зловісно прошепотіла:

— Скільки витримаєш. Ти не бійся. Ми з Цукетою, може, хирлячками видаємось, але тебе втримаємо, коли будеш сіпатися чи вириватися.

— Ага, ми вже навчені, — погодилася Цукета спокійно. — А волати можеш скільки душі завгодно — в нас перфектна звукоізоляція!

Розділ 11

Зривання покривів

Златан опритомнів від болю. Ліву руку немилосердно причавили чимось. Тіло намагалося опиратись. Але павутина вислизнула з рук. Біль дійшов до краю, затопивши світ червоним.

Пітьма.

...Коли він опритомнів удруге, зрозумів, що не може поворухнути лівою рукою без відчуття вогню в кожному м'язі. Переламані, потрощені пальці боліли на вдих і на видих. Здавалося, боліло навіть тоді, коли просто опустив погляд, щоб оцінити проблему, і наткнувся на почервонілу шкіру з відкритими переломами на місці своєї долоні. Тут не обійтися без допомоги. Складати чужі пальці з уламків Златанові доводилось, але коли це власні, та ще й на робочій, лівій руці...

Праву йому залишили. Вона, проте, була припнута до стіни. Кожен палець — ретельно притиснутий іржавими скобами окремо. Оце постаралися! Не поворухнути. Не сягнути по павутину. Та й сил майже не залишилося.

Вони забрали флягу з зіллям, вивернули всі кишені одягу й пошматували суддівські рукавиці. Отже, знали, що це таке. Але запонок не чіпали. І на тому спасибі. Капсули з термоядерним зціленням, заховані там, можуть знадобитися швидше, ніж здавалось. Або не знадобитися взагалі...

Златан перестав сіпатися, щоб не роздражнювати біль, і вслухався в рух поруч: його пробудження помітили.

— Доброго ранку, Пожирачу, — заявив гугнявий голос із безпечної відстані.

Златан не підводив голови. Було надто темно, щоби щось роздивитися. Надто парко — гарячка не відпускала. Кроки наблизилися, здіймаючи в повітря пил.

— Я Златан Богумін, Вартовий Центральноєвропейського конгломерату, — повільно відповів маг, сподіваючись, що звання купить йому час на перемовини, бо з чого його звали Пожирачем, він не мав жодного поняття.

Гугнявий раптом наблизився й опустився на одне коліно біля Златана. Його великі темні очі подивились на мага з притлумленою злістю:

— Ти вбив Його Високість Атанаса. І заплатиш за все. Молися богам, у яких віриш, поки маєш змогу.

— За останні дні з мене вже годі кровної помсти, — сплюнув Златан, аби позбутися присмаку заліза, що розтікався піднебінням.

— Кровна помста? Твоя кров безцінна, Пожирачу. Проливати її не будуть... більше, ніж треба, — озвався другий