Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

Златан скосив погляд на розбиту руку і засумнівався в щирості слів потвори.

— Де напарник? — спитав кровопивця насторожено. — Вас мусить бути щонайменше двоє. Якщо легенда ще жиє.

— Він же не справжній. Забув, що вони казали? Він ще не в своїй силі, — докинув гугнявий.

— Еге-еге, — скептично озвався його друг і цмокнув язиком. — Не в силі — нехай, але він здер Атанасову тінь заживо. Це тільки Пожирачеві вдається. Хоч і не віриться, що по ста літах вони повернулися в наші краї. Та не бійси, ми донесемо звістку до великих.

— Мій напарник вельми в силі, — відповів Златан, користаючись моментом, коли увага двох прикута до нього. — Скоро він дістанеться сюди. З великою підтримкою.

— Бреше, — негайно оцінив Златанову відповідь гугнявий. — Ніхто не знає, де ти. А якщо дізнаються — що ж, хай приходять. Ваша кров варта більше, ніж у всіх, кого ми відловили. Тож хай і другий поспішить сюди.

Златан не відповів. Налякані смертю поплічника, почвари вже не здавалися йому такими таємничими й могутніми. Тепер він міг роздивитися їх: погляд уперше не підводив, коли кровопивці опинялися перед очима. Чи то у власному сховку вони не крилися, чи то магія невловності вичерпувала їхні сили. Златан намагався запам'ятовувати всі деталі, поки химерні створіння, ці живі легенди, стояли просто перед ним і ефемерні тіні опускалися над ними, як закривають найсильніших магів їхні щити.

Внутрішній годинник збився, але маг не сумнівався щодо своєї підготовки. Отже, маячок, залишений Амброзові, вже мав би спрацювати. А до його приїзду Златан сподівався вивести з гри ще бодай одного кривавого монстра. Третього він планував залишити живим — комусь доведеться свідчити в суді, коли це закінчиться.

***

Варта роздивлялася лунки, залишені нігтями в долоні. Маленькі криваві усмішки на шкірі.

— Усе добре, — відповіла вона на стурбований погляд Душанки. — Продовжуйте.

Відьми взялися за руки й заспівали. Власне, співом це назвати було важко. Спочатку наспів, потім хрип, потім дотик і біль — ніби з тебе вибирають нутрощі зазубреним ковшем.

Варта лежала на столі, вкритому коцом. Коц колов шкіру. Душанка стояла над нею, біля голови, як завмерла статуя — дивилася не кліпаючи. Коли її загострений ніготь наближався до Вартиної шкіри, та інстинктивно замружувала очі, ніби це дало б шанс утекти від усіх відчуттів чи заморозити їх. Але не вдавалося. Відьма торкалася її шкіри й виривала з неї, висотувала довгу срібну нитку. Нитка тягнулася зі шкірою разом — принаймні так здавалося. Ніби хтось вирізав кинджалом пласти просто з передпліч, рук, шиї, з овалу пупка, чутливого внутрішнього боку стегон і грубих стоп.

Не-скін-чен-но...

Варта стискала кулаки й закушувала губи, але крик усе одно виривався. Та не приносив полегшення. Руки інших відьом, як і було обіцяно, тримали її міцно. Тому доводилося стримувати свавільні пориви полоснути Душанку павутиною, схопитися зі столу й голяка вистрибнути з вікна.

Варту затоплювала злість. Вона могла стерпіти біль, могла стерпіти приниження. Але злість розгорялась усередині після кожного дотику Душанки, після кожного відьомського наспіву. Здавалося, що все це — неправильно. Що все це — помилка. Що винен у всьому Златан Богумін, котрий, щоб йому зле стало, знайшов на свою голову більше проблем, ніж під силу витримати навіть Вартовому.

Гнів загострював усі відчуття.

Біль повертався новою хвилею.

Варта краєм вуха вловила, коли Душанка шепнула, що вже все.

Дівчина сперлася на лікті, а тоді дві відьми спритно допомогли їй сісти. Шкіра розчервонілась і пекла, хоча жодної фізичної рани на тілі не було. Але чаклунка почувалася шматком льоду, настільки холодно їй стало. Вона сиділа, цокотіла зубами та обіймала себе руками за плечі.

— Випий! — за хвилину Чарніка тицьнула їй у руки чашку. — Це чай на травах. Тобі треба грітися. Ти ж віддала внутрішній вогонь.

— Спасибі, — буркнула Варта. Чай випила, хоч він і обпікав горло.

— Як почуваєшся? — тривожно шепнула Душанка, притискаючи до грудей скляну банку, наповнену сріблистим плетивом.

— Це — моя любов? — спитала Варта натомість.

— Уже не твоя, — заперечила відьма. — То як почуваєшся? Я турбуюся за тебе.

— Дарма. Я просто зла й змерзла.

— Це не біда. Посидь тут, дівчата принесуть тобі одіж. А ми тим часом знайдемо твого Златана Богуміна.

Коли Варта почула це ім'я, її ніби вкололо щось і примусило щільніше закутатися в плед, незважаючи на свербіння. Нехай вона віддала свою любов, щоб знайти цього клятого мага, але тепер ще треба зціпити зуби й дійти до кінця.

«Ніхто не знає, що прийде на місце любові», — сказала глава шабашу.

Варта чудово розуміла, що прийшло: чорна, чорна злість на нього.

— Так, будьте ласкаві, знайдіть цього виродка, — похмуро відповіла чаклунка відьмам. — У мене вже павутина свербить начистити його самовдоволену пику. Навіть якщо задля цього доведеться спершу врятувати йому життя.

***

Златан розумів, що вони остерігаються його. Навіть із понівеченою рукою. Навіть припнутого й безсилого.

— Якщо що, суддівські вміння не пов'язані з рукавичками, — кинув він, роздивляючись пошматовані атрибути свого нещодавно високого статусу, які валялися біля його ніг. Там же, в калюжі свіжої крові, лежав зіжмаканий тайнопис, почорнілий від усотаної рідини.

— Ми залишили тобі руки лише для того, щоб ти не сплинув своєю безцінною кров'ю, — гугнявий монстр сидів біля Златана навпочіпки, зацікавлено розглядаючи його. Лице було молодим, задерикуватим, але дрібна сітка зморщок контрастувала з цією молодістю.

Маг сподівався, що запонки не зацікавлять кровопивцю. Друга ж почвара придивлялася з відстані й не наближалася.

Ці двоє могли простягти палець — і затуманити його. Проте не робили цього. Прагнули діалогу?

Онук судді вичікував, щоб не викласти козирів надто рано. Практика показувала: якщо тебе не вбивають одразу, то можливість діалогу зростає в геометричній прогресії.

— Нам казали, що Пожирачів немає. Що ніхто не стане на шляху, — врешті зауважив гугнявий усе ще ображено. — Брехуни. Чародійче — завжди брехуни...

Златан замислився, скільки кровопивцям років: за легендами, почвари, котрі існували безмірно довго, могли й за століття зберігати характери підлітків із їхньою надмірною емоційністю. А це теж можна використати.

— Якщо що, я знаю про ваші справи більше, ніж хотів би. Але поки ми тут, допоможете мені пролити світло... Хоча ні! — Златан посміхнувся ширше. — На вас дуже небажано проливати світло, так, панове