Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Варто... — видихнув у хвилі волосся. — Варто...

Дівчина виборсала руку з-під пледа і торкнулася його розбитої щоки. Замружила очі, всотуючи відчуття від дотиків. Тепло шкіри, гострота щетини, тріщинки на губах. Вслухалась у власне серцебиття. Воно вперше здалося їй таким помітним та важливим.

— А тепер, — чех відсторонився, хоч і з помітним небажанням, — ти питимеш цю мішанину, як наказала Бру. І розкажеш, хто вбив тебе, — усмішка розтанула без сліду. — Далі справа за мною. Я розрахуюся з ним на повну.

— Не думаю, що це гарна ідея, — заперечила дівчина, тягнучись до смугастої чашки.

— На тебе напав недоторканний суддя?

Варта уважно подивилася на Златана: вирощувати між ними ще одну таємницю? Ні, годі тих, що є.

— Гірше, — зізналася дівчина. — Кандидат на пост глави. Світлий. Той, що викликав тебе, але скасував дуель під тиском законів. Як там його звуть?..

— Зрозуміло. Віславом звуть. Та це ненадовго... Ну, чиста робота. Цінна труйка. Прихована аура. Прибрав усе бездоганно. Якби... — Златан ковтнув слину, і його голос скотився до хрипоти, — якби йому вдалося, то ніхто тут не знайшов би ні чорта, крім твого холодного тіла.

— Але йому не вдалося, — відчувши приплив сил після кількох ковтків зілля, Варта сперлася на лікоть. — Отже, я можу свідчити. А якщо напоїти Віслава правдоводом, будь-яка стіна впаде...

— По-перше, ніхто не дасть тобі споювати правдоводом кандидата. А по-друге, відьомські зілля не належать до переліку речовин, котрі можуть дати однозначний результат. Туди легко намішати чогось — це раз. Особливо досвідчені можуть обійти вплив зілля — це два.

— Тобто мене вбили, я вижила, у нас є все на вбивцю — і водночас нема нічого?

— Ні. У нас є все — і потрібен час. Коли ти станеш Вартового, твоє слово набуде достатньої ваги, і тоді...

Варта зціпила зуби. Їй не хотілося приймати правила світу, де тільки слово Вартової дасть змогу відстояти правду. Де суддівська недоторканність прикриває найбільші гріхи, а будь-які докази можуть виявитися туманом.

Перед очима стояла бліда самовпевнена мармиза світляка. Його повільні рухи. Його цілковита певність у перемозі та власній правоті. Срібна отрута, що мала стати її смертю. Гральні кубики на запонках. Світлий диявол. Він же, мабуть, сидить десь у себе вдома, загоює синці й думає, що все вдалося.

— Світляк ще казав про кровну помсту... — пригадала дівчина, вишукуючи у спогадах будь-які деталі, що зможуть допомогти.

— От хай тільки заїкнеться про це! — тепер обурився чех. — Загинув його брат — це так. Але ти не пов'язана зі мною нічим: не рідня, не дружина.

— Бачу, краще нам не одружуватися, — спробувала усміхнутися Варта. — Бо з твоїм списком недоброзичливців я довго не проживу.

— Мабуть, так краще, — несподівано серйозно кивнув Златан. — Але, знаєш, Аґато Станіславівно, це питання я теж вирішу.

— Давай не зараз, — скривилася дівчина, пригадуючи істину, яка трохи порушувала її плани на «довго й щасливо»: сімей Вартових має бути дві. А оскільки зі спадкоємців є лише вона зі Златаном, то в далекому майбутньому їм доведеться якимось чином вирішити цю проблему. Наразі ж дівчина сумнівалася, що вони взагалі доживуть до тієї миті, коли це питання стане руба.

— Ну що ж... — видихнула вона. — Як там ваше розслідування?

— Ми натрапили на трійцю, і... Розумієш, усе було так, як ти розповідала, — маг втупився в підлогу, мовби відтворював у голові всі моменти вечора. — Але, на відміну від Амброза, в мене залишився один спогад. Спогад, Варто, — у Златанових очах блиснула розгубленість. — ...про те, як я стою там — а навпроти мене викрадач, який зміг завиграшки пробитися крізь мій щит і сповільнення часу. Я такого не бачив! А мені доводилося бачити багато всякого...

— Тільки не треба знову про демона, — закотила очі дівчина.

— Жодних демонів. Але... — чех дістав із кишені джинсів телефон. — Я спробував їх клацнути!

Дівчина зацікавлено зазирнула в екран, поки друг перебирав кадри.

— О, дуже вдало, — зіронізувала вона, роздивляючись розмитий дерев'яний стіл, обставлений довгими лавками.

Маг вилаявся і сховав телефон назад до кишені.

— Вони були там, — додав він твердо. — Троє. У мене, мабуть, рука зіслизнула. Або ця їхня сила, яка не дає роздивитися нікого з трьох наживо, працює й проти техніки. Думаєш, я брехав би про таке?

— Ти й так постійно це робиш. Ми добряче заплуталися, Златане. Треба щось робити. Передусім, я хочу знати, куди ти щодня ходиш, — видихнула чаклунка. — Що з тобою відбувається? Ти обіцяв мені розповідь.

— Це не має стосунку до наших нагальних справ, — ощетинився чех.

— Чудово. Тоді довіра теж не має стосунку до наших справ. Зізнайся вже, Богуміне, що просто хочеш піти працювати до суду. Тому не дуже переймаєшся долею артефактів. Тому так злишся на сам факт існування Желібора. Тому зникаєш постійно.

— Варто, ти помиляєшся. Ти втомилась і...

— І померла. Дякую за нагадування, — лють усередині зашкалювала. — Сюди слухай. Карафка запропонувала допомогу. Дикоросла повинна дістати деякі інгредієнти, надіслати їх сюди, і тоді відьми спробують знайти артефакти. Ще я говорила з Графинею про речі твоєї матері — вона сказала, що нічого не залишилося. Скористайся цією інформацією, як вважаєш за потрібне. Ще — я переберуся до Бру. Мені не вельми кортить знову стати жертвою кровної помсти. Думаю, вдруге Віслав доведе справу до кінця. Він скидається на людину, якій плювати на думку всієї чародійської спільноти, і коли він уже надумав позбутися мене, то його ніхто не спинить.

— Гарна промова, Тарновецька, — безапеляційно повідомив маг. — Тільки ти нікуди не підеш.

— Ану повтори.

— О, скільки енергії з'явилося! Можу повторити і ще додати. Відьми ведуть свою гру. Фракція — свою. Судді — свою. Як думаєш, звідки у твого вбивці з'явилась отрута? Хто її приготував — кавовий автомат?..

— Я не дурна, Златане.

— Ага. А ще ти — найближча мені людина.

— Мене геть не тішить тон, яким ти це подаєш!

— Та мене теж багато речей не тішать! — маг різко втягнув повітря. — Але я краще плюну на