Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– І, це, візьмемо його на себе. Не вистачало, щоб ще й цього пройдисвіта вішати на хлопців, – запропонувала я.

– Згодна. З одним ми легко впораємося.

Я віднесла замовлення нашим, і сіла з ними за стіл, якраз навпроти пана Грондера. Він смакував вином.

– Руто, у вас просто талант знаходити пригоди. Та сувати носа у темні історії Ситова, – забарившись, сказав маг. – Викладайте, що у вас, – і клацнув пальцями, опускаючи полог німоти.

Я виклала все. Ну, майже все. Промовчала тільки про Красунчика і дармоїда, яких ми з Кхиброю вирішили взяти на себе.

– Самі розумієте, я не можу з цим піти в поліцію – мене ніхто не послухає. І якщо бандити, не ховаючись, орудують у місті, хтозна, можливо, у них є високий покровитель. А якщо він поліцейський? Як ви гадаєте?

Хлопці мовчки пили пиво й намагалися не дивитися у мій бік. Некромант витріщився на мене, немов побачив уперше. Чесно, мені було страшно дивитися в його чорний скляний протез. Пан Вікк же не поспішав відводити погляд, навпаки, здавалося, що він так пече, що аж до печінок доходить.

– Як для новоприбулої, майбутньої адептки першовиточниці, ви не по роках розумні. Це – плюс. Але ви пхаєте свій веснянкуватий ніс туди, куди не слід. Це – величезний мінус, – не відводячи погляд, він зробив ще кілька ковтків вина.

– Але це таверна її тітки, – нарешті втрутився в розмову Альг.

– Це добре, що ви захищаєте дівчину, адепт Брісс. Але ця дівчина в Ситові тільки декілька днів, а скаче з однієї халепи в іншу. Можливо, мені варто поговорити з ректором, щоб ви з подругою працювали в іншій таверні? Наприклад, у Ліричному кварталі є непогана корчма «Криворукий Чосс». І там майже немає бандитів.

– Ні, – вперто струснула головою я, – ні в які інші таверни я не піду. Так, тут небезпечно. Але тітка – моя рідна кров. Я ніколи собі не пробачу, якщо кину її в такий скрутний момент.

– Що ж, іншої відповіді я від вас і не очікував, Руто, – холодно відповів Вікк. – Мені потрібно порадитися з ректором. Це він поручився за вас. На його місці, я б відправив вас до батька в Курчаве.

Я мало не плакала. Дякую, хлопці, за підтримку! Взяли цього шрамованого в помічники. Сто пудів, ідея Альга! Гаразд, переживу його шпильки, з мене станеться. Але запам'ятаю. І наступного разу ніколи не буду його ні про що просити. Й сама ніколи не погоджуся допомагати йому ловити упирів на живця. Дякую за науку!

Магістр клацнув пальцями, завіса німоти розвіялася, повернувся гул таверни, який із кожною миттю ставав дедалі тихішим. Юрба відвідувачів потяглася до виходу – от-от почнуться собачі бої. Нам із Кхиброю теж конче треба туди. Але пан Вікк з хлопцями, схоже, нікуди не збиралися. Навіть не ворухнулися. Та ось некромант відсунув келих.

– Переодягайтеся, Морошкіна, – скоро бої почнуться, а ви ще у фартуху.

Ми з тролицею хіба що тільки не злетіли на горище. Я кваплячись одягла сірі штани та чорну, в дрібну цяточку, ситцеву сорочину. Штанини довелося підвернути та вдіти пасок. Інакше я б загубила б штани. Я що, за два дні схудла? Я обмацала себе – всі мої запаси, як любив називати їх батя, були на своїх місцях. Напевно, Кхибра трохи ширша. Ми накинули плащі та спустилися у залу. Лім мовчки нас відпустив – жодного відвідувача у залі не було. Натомість ми пообіцяли, що перемиємо весь посуд, щойно повернемося з боїв.

Наша група дійшла до старого сінника, де вже гуділо, свистіло і кричало збіговище переважно чоловіків. Ми протиснулися ближче до рингу. У середині будови була викопана яма, в якій перебували господарі з естриггірами. Тварюк тримали на міцних шкіряних ременях. На мордах – пристебнуті залізні решітки. Естриггіри мовчки шкірилися, готуючись кинутися в бій. З них ще стікала вода. Хазяї протирали своїх псів полотняними дрантям, виданими помічниками. Так завжди робили перед початком бою, щоб змити з псів перець або іншу люту траву, спецію чи трав’яний порошок, яким могли натерти собаку для більшої ярості. Суддя – худий чоловік років тридцяти п'яти, подав знак, і всі завмерли.

– На рахунок «один», починаємо бій. Зняти з собак ремені та намордники.

Господарі беззаперечно покорилися.

– Три!.. Два!.. Один!..

Естриггіри рвонули у бій! Майже одразу полилася кров. Сука вчепилася руками-лапами в боки супротивника і намагалася вгризтися у горлянку. Другий пес – кобель, ухилявся, намагаючись роздряпати їй черево. Клацання зубів, гарчання псів, крики натовпу, запах крові, азарт в очах глядачів...

Ми з Кхиброю здивовано переглядалися: як може подібне подобатися? Кобель заскиглив і піднявся від виття на диби. Я з жахом побачила, як нутрощі випадають із розпоротої черевини на ринг, заливаючи його гарячою кров'ю. Естриггір, немов сп'янів від подиху смерті, і з останніх сил відштовхнувся потужними задніми лапами, впиваючись гачкуватими пазурами сучці в морду, видряпуючи їй очі. Та завила, виставляючи перед собою пазуристі лапи, захищаючись від атакуючого кобеля, але було пізно. Бризнули струмки крові, озвіріла сука кинулася на пса і мертвою хваткою вчепилася в його горлянку. Щелепи брязнули й два пси практично одночасно здохли. Мене ледь не знудило. Обидва собаки билися в передсмертних судомах. Збіговище тріумфувало. Я, розштовхуючи роззяв, вибралася на свіже повітря.

Зробивши кілька глибоких вдихів та видихів, я прийшла до тями – нудота відступила. Здалеку почула тихі голоси. Мені вони здалися знайомими. Хай там грець, але я буду не я, якщо не дізнаюся що там цікавого!