Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– А ти можеш бути милою, – явно щось підраховуючи в голові, пробурмотів Понтусоль і записав усі мої настанови. Та до Горпини не ходи – рахував в яку монетку обійдеться йому побачення!

– Я за тітку Палажку переживаю, – тепер вже удавано зітхнула я. – Вона у мене жінка самотня, красива. І ще легко могла б вийти заміж. А ви для неї – просто ідеальна кандидатура. Вона – хазяйка таверни, а ви – шеф-кухар. Погодьтеся, це ж – бездоганно!

– Так-так, так-так, – очі дармоїда загорілися. Напевно, ділив шкуру ведмедя, якого ще навіть не вполювали.

Я ж раділа: наживку проковтнув, як пити дати, не сьогодні-завтра втілить мій план у життя. Сьогодні навряд чи – собачі бої, та й ледацюга не встигне підготуватися. Чи дарма записував мої одкровення? Схоже за все, що завтра кинеться у вир почуттів і поплентається на побачення. Я на мить уявила, як він одягає труси-шаровари в синю квіточку, поливає себе одеколоном з голови до ніг, одягає костюм, і з букетом в руках веде її на прогулянку під місяцем.

– Гаразд, Руто, або як там тебе?

– Рута, – підтвердила я.

– Іди в зал, працювати нікому. До речі, де твоя подруга запропастилася?

– Їй стало погано, вона прийняла ліки. Щойно їй полегшає, вона одразу ж спуститься до зали.

– Якщо вона симулює, то я їй задам! – пригрозив трутень.

– Що ви, Кхибра не така! – гаряче заступилася за подругу я.

– Гаразд, я сьогодні добрий, – він розплився в мерзенній усмішці. – Іди до зали, не заважай мені думати!

Я, єхидно посміхаючись, забігла в таверну. Ну-ну, нехай обміркує план! Я повісила ще одну медаль собі на шию. Дякую тобі, бабусю, це ти мене навчила бути спостережливою. «Іноді люди самі себе видають, навіть не здогадуючись про це», – говорила ти. Цього пройдисвіта навіть підштовхувати до прояву підлої личини не довелося, а вже після підслуханого, так і поготів.

Боягузливий, бридкий, мерзенний, жалюгідний дармоїд! Невже ти не здогадуєшся, що тебе використають як ганчірку і викинуть? Ти не потрібен! Щойно бандити отримають доступ до таверни, то найімовірніше приставлять ніж до горла, і ти, як шовковий підпишеш усі документи й віддаси їм добровільно все майно, не тільки таверну, якщо, звісно, воно в тебе є. Тебе тут же на ремені поріжуть, а потім і тітку зі мною на додачу.

Я стикалася у житті з бандитами. Якось до нас у корчму завітала банда Базиля – місцевого ватажка зграї злодіїв. Що вони в нас забули – не знаю. Вони ніколи юрбою не ходили. Скоріше за все, призначили комусь зустріч. Бо замовили по кухлю пива і все. Мене батя відправив на кухню допомагати. Це тепер я розумію, що від гріха подалі. На вигляд Базиль – звичайний чолов’яга, кривий на одне око. Зате другим міг запросто до стінки припечатати. Чого гріха таїти, сам голова його побоювався. Пізніше, вже після цієї зустрічі, Базиль викрав вагітну дружину голови. А йому поставив умову: він їх не бачить і не чує, а натомість його дружина зі спадкоємцем або спадкоємицею – живі й здорові. Погодитися-то він погодився, але в поліцію банду здав. Інакше, що це за голова, який іде на змову з бандитами? Та й сам по собі дядько Кіндрат непоганий чоловік, а ось сина нормальною людиною виростити не вийшло. Та годі, щось я занадто заглибилася у спогади.

У залі було повно народу. Букмекери курили трубки й приймали ставки, записуючи їх у заяложені товсті книжки замість дошок з крейдою. Дим стояв коромислом. Доводилося періодично відчиняти вікна і двері, щоб впустити свіже повітря. Люд лаявся, палко сперечався, діловито обговорював псів і пив пиво, а хто й міцніше чим не гребував. Я краєм ока помітила пана Флюна, який теж щось обговорював з якимось гномом. Я ще раз обдивилася залу і запримітила, що біля дальньої стіни в самому кутку сидить Красунчик. Його я впізнаю з сотні, навіть якщо на ньому буде надітий мішок! Те, як він тримається, трохи задерши голову і зверхньо поглядаючи на інших, – з потрохами його видає, наче він принц або ельф, а не злодій. Ніякий каптур або капелюх не приховають цього. Я посміхнулася і рушила до нього, нічого просто так штани протирати, таверні потрібен прибуток.

– Замовляти щось будеш? – байдуже кинула я.

– Ні, я на друга чекаю, – позіхнув він і хотів відвернутися, але не від мене, і не сьогодні.

– На вулиці чекай. А тут потрібно щось замовляти. Не хочеш – вимітайся. І без тебе народу повно. А ти цілий стіл займаєш.

Він злегка відсунув каптур і в карих очах спалахнули золотисті іскорки.

– Ти що, зовсім мене не боїшся?

– Що мені тебе боятися? Я зі злодіями не розшаркуюсь. Так що замовляти будеш?

– А якщо замовлю щось, у кухоль не плюнеш?

– До твого рівня не впаду, не переймайся.

Я схрестила руки на грудях і виразно подивилася. Він дивився мені в очі, я йому. Не відводячи погляду, я сказала:

– У витріщалки довго будемо грати? Ти туточки не один. Або замовляй, або провалюй, а то Ліма покличу, він допоможе.

Красунчик поцокав язиком.

– А ти норовлива!

– Я ще й вмазати можу, – нагадала я йому недавню пригоду.

Він розреготався. Ага, давай, старайся, зачаровуй. Поводиться як портова дівка: голову закидає, шию показує, ти ще локон почни на палець намотувати та губи кусати. І я відразу в тебе закохаюся. Прямо, не сходячи з цього самого місця. Але він вдався ще до дешевшого трюку – висунув кінчик язика і злегка облизав нижню губу, немов пити хоче.