Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Араґорн поглянув на бліді зорі, на місяць, що вже заходив за західні пагорби, які обступили долину.

— Здається, ніби ця ніч розтягнулася на роки, — озвався він. — Чи довго ще баритиметься день?

— Світання вже не далеко, — сказав Ґамлінґ, піднявшись до нього. — Проте, боюся, світання нам не допоможе.

— Зате воно завжди дає людям надію, — заперечив Араґорн.

— Але ці ісенґардські потвори, ці напіворки та люди-ґобліни, котрих виплодив підступний Саруманів розум, не злякаються сонця, — сказав Ґамлінґ. — Не злякаються його і дикі люди з пагорбів. Хіба ти не чуєш їхніх голосів?

— Чую, — відказав Еомер, — але мені вони нагадують лише крики птахів і ревіння худоби.

— А проте, чимало з них кричить мовою Смурних Земель, — зауважив Ґамлінґ. — Я знаю ту мову. Це — давня людська говірка, і колись нею розмовляли у багатьох західних долинах Марки. Послухайте! Вони ненавидять нас і радіють, бо впевнені, що ми приречені. «Короля, короля! — кричать вони. — Ми полонимо їхнього короля! Смерть форґойлам! Смерть соломоголовим! Смерть грабіжникам із Півночі!» Так вони називають нас. Пів-тисячі років не змусили їх забути гірку образу через те, що володарі Ґондору подарували Марку Еорлові Юному й уклали з ним спілку. Саруман розпалив давню неприязнь. Цей народ стає лютий, якщо його розтривожити. Вони не відступлять ані вдень, ані вночі, доки не захоплять Теодена чи самі накладуть головами.

— Хай там як, день подарує надію мені, — озвавсь Араґорн. — Адже мовлять, що Горнбурґа не здобуде жоден ворог, поки його захищають люди, чи не так?

— Так співають менестрелі, — відповів Еомер.

— Тоді захищаймо Горнбурґ і сподіваймося! — сказав Араґорн.

Не встигли приятелі договорити, як заграли сурми. Потому щось гримнуло, спалахнуло та задиміло. Води Ярового Потоку розлилися, сичачи й пінячись, — їх уже нічого не стримувало: у стіні зяяла велика діра. Натовп темних постатей посунув усередину.

— Саруманові витівки! — скрикнув Араґорн. — Доки ми тут базікали, недруги знову залізли у штольню і запалили в нас під ногами вогонь Ортанка. Елендил, Елендил!

Так він гукав, стрибаючи у пробоїну, та, щойно втрапив туди, до бійниць потяглися сотні драбин. На стіні й під стіною останній наступ вирував, наче темна хвиля, що змітає піщану дюну. Захисників було розбито. Декотрі Вершники під тиском нападників, б'ючись і гинучи, крок за кроком відступали до печер. Інші подалися просто до Цитаделі.

Від Яру до Скелі та до задньої брами Горнбурґа вели широкі сходи. Біля їхнього підніжжя стояв Араґорн. У його руці виблискував Андуріл, і страх перед цим мечем на мить змусив ворога спинитись, а тим часом усі, хто ще міг піднятися сходами, один по одному рухалися до брами. Позаду Араґорна на верхніх східцях стояв навколішки Леґолас. Лук він тримав напоготові, та в нього залишалася єдина підібрана стріла, й ельф прицілювався, готовий влучити в першого-ліпшого орка, котрий наважиться підійти до сходів.

— Усі, хто міг сюди дістатись, уже в безпеці, Араґорне! — гукнув він другові. — Піднімайся!

Араґорн розвернувся і помчав угору східцями, проте від утоми спіткнувся. Недруги відразу кинулись уперед. Орки бігли нагору, волаючи і простягаючи довгі руки, щоби схопити його. Найперший із них упав: остання Леґоласова стріла пронизала йому горлянку, — проте решта навалилася на Араґорна. Тоді могутній валун, скинутий зі зовнішньої стіни вгорі, розбився об сходи й відкинув їх назад у Яр. Араґорн добувся до брами, і двері, зачинившись, клацнули за його спиною.

— Кепські справи, друзі мої, — сказав Араґорн, витираючи рукою піт із чола.

— Авжеж, кепські, — погодився Леґолас, — але не безнадійні, доки ти з нами. Де ж це Ґімлі?

— Не знаю, — відповів Араґорн. — Востаннє я бачив, як він бився на землі за стіною, та згодом вороги розділили нас.

— О горе! Це погана новина, — сказав Леґолас.

— Він відважний і дужий, — відказав на те Араґорн. — Сподіваймося, що йому поталанить утекти до печер. Там він бодай на деякий час опиниться у безпеці. Такий сховок припаде ґномові до душі.

— На це і я покладаю надію, — погодився ельф. — Але краще би він пішов у цей бік. Я хотів повідомити пана Ґімлі, що на моєму рахунку вже тридцять дев'ять убитих.

— Якщо він прорветься до печер, то на його рахунку буде більше трупів, — засміявся Араґорн. — Я ще ніколи не бачив, аби хтось так орудував сокирою.

— Піду-но я пошукаю стріли, — сказав Леґолас. — Аби, коли вже нарешті закінчиться ця ніч, я міг якнайвлучніше стріляти за доброго освітлення!

Араґорн пішов до Цитаделі. Там на нього чекала прикра несподіванка: він довідався, що Еомер не потрапив до Горнбурґа.

— Ні, він не прийшов до Скелі, — сказав один із людей зі Західної Сторони. — Коли я його бачив востаннє, Еомер збирав біля себе воїнів і бився при вході до Яру. З ним були Ґамлінґ і ґном, а я не зміг до них дістатись.

Араґорн проминув внутрішній двір і піднявся до покою у вежі. Там стояв король — темна постать на тлі вузького вікна — і дивився на долину.

— Які новини, Араґорне? — запитав він.

— Гельмів Яр узято, володарю, а його захисників розбито; проте багато хто втік до Скелі.

— Еомер тут?

— Ні, володарю. Та чимало твоїх людей відступило до Яру, і, як стверджує дехто, Еомер був серед них. У тамтешніх тіснинах вони можуть затримати ворога й дістатися до печер. На що їм доведеться сподіватись опісля, я не знаю.

— А все-таки їхня надія певніша, ніж наша. Там, кажуть, є вдосталь харчів. І живильне повітря пробивається туди крізь тріщини в горішній скелі. Затяті оборонці не дозволять нікому прорватися до печер. Вони можуть протриматися довго.

— Але орки принесли з Ортанка чорну магію, — сказав Араґорн. — Вони мають розривний вогонь, завдяки якому і здобули Стіну. Не потрапивши до печер, ця нечисть може замурувати там тих, хто всередині. Проте зараз нам слід подбати про власний захист.

— Я нидію в цій в'язниці, —