Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Що це було? – стурбовано запитав бандит.

– Не знаю, – голос Понтусоля здригнувся.

– Вийди, перевір.

Кухар відчинив двері й, напевно, озирнувся на всі боки.

– Нікого немає.

– Ризикувати не варто, я йду. Зілля ще є?

– Пів пляшки.

– Скільки наливаєш?

– Чайну ложку.

– Із завтрашнього дня будеш лити столову. А краще роздобудь краплі сурмика і проблеми буде вичерпано.

– Так вони до біса коштують!

Я, затискаючи ніс трусами дармоїда, силкувалася подолати чхання, що давалося з великими труднощами. Я почула тріск тканини – мужик схопив трутня за грудки або за комір.

– Тобі, свинюко, шкода три золотих? Тобі скільки платить Врада́мар, га? Чи ти зовсім страх загубив?!

– Я все зроблю, все зроблю, тільки не вбивай!.. – запричитав кухар.

– І поквапся!

Двері грюкнули, бандит пішов. Кухар крекнув, підіймаючи з підлоги розбитий горщик. А я скрутилася калачиком в скрині й затискала ніс шароварами в синю квіточку – фу, яка гидота! Але вибору не було. Точніше, був, але весь піді мною.

– Пане Понтусолю! – почувся з коридору голос Кхибри. – Вас шукають!

– Та щоб ви в Марсулу провалилися! Шукають, бачте, мене... – пробурчав він, і голосно крикнув: – Іду!

Щойно зачинилися за ним двері, я одразу ж чхнула кілька разів поспіль, уже не переймаючись тим, що трутень може мене почути. Я нарешті відчинила скриню та вдихнула свіжого повітря. Що ж це коїться? Отже, бандитам потрібна тітчина таверна? Раз вона залишилася одна, то все можна віджати, так? Нічого, ми ще подивимося, хто кого! Ги-ги, Красунчика вони на нас нацькують! Як же, тримайте кишеню ширше і відстовбурчуйте вуха – будемо локшину сушити про запас! Треба б і Кхибрі придбати качалочку. Яка не яка, а зброя. Головне, щоб вона на цю вродливу морду не клюнула! Бандит має рацію, таких як Красунчик жінки люблять!

Я вилізла так само, як і влазила. Але вирішила не ризикувати: на дах не полізла, а спустилася вниз трубою. Щойно зістрибнула на землю, водостічна труба мало не стукнула мене по голові, впавши поруч. Кажу ж: треба її полагодиди!

Кхибра вибігла з моїм фартухом і качалкою.

– Ну що?

– Навіть не знаю, з чого почати, – я забрала фартух і качалку. – Цей дармоїд хоче окрутити тітку, а на таверну накинули оком бандити. Якраз з одним із них наш боров і зустрічався.

Тролиця охнула і прикрила рот долонькою.

– Треба все розповісти тітці Палажці.

– Вона зачарована. Буде гірше, якщо їй цей покидьок Понтусоль  підмішає сурмик. Згадай, що коїлося з нами.

– Таке забудеш!

– Що будемо робити? – я повісила качалку на бік.

– А що робити? Будемо чекати хлопців. Ми, звісно, можемо й самі щось придумати. Але дві голови добре, а п'ять – краще!

– Треба відпроситися в тітки й дізнатися, де тут поблизу є крамниця одягу.

– Навіщо?

– У тебе плащ і штани є?

– Знайдемо, – посміхнулася Кхибра. – Поки ти з упирем знайомилася, я з хлопцями змоталася і забрала речі зі станції. Якраз штанів у мене в гардеробі достатньо. І два плащі є. Почекай, а навіщо нам це?

– Підемо на собачі бої дивитися, – сказала я. – Не можна дозволити банді Красунчика пограбувати пана Флюна. Він хоч і напився вчора, але взагалі-то, хороший чоловік. І заступився за мене, коли образили на станції. Може, ти змотаєшся в гуртожиток, а я поки що за тебе попрацюю. А для тітки щось вигадаю? До речі, можеш взяти кобилку. Ту саму, якою я знешкодила упиря, а потім повернешся на ній.

– Чудово! Тоді, я піду сідлати конячку, – розв'язуючи фартух, сказала Кхибра.

Подруга поїхала, а я, діставши з кишені спідниці магоптаха, запхала його в кишеню фартуха і пішла до зали.

Народ прибував. Сьогодні мав бути перший день собачих боїв. Букмекери приймали ставки. Чесно кажучи, я завжди побоювалася цих звірюк. Для цих боїв маги вивели особливу породу собак – е́стриггірів. Це були шестилапі чудовиська з короткими широкими мордами, майже півметрового зросту. Деякі псини були й вищими. Шерсть коротка і жорстка, хвости – куці з заокругленими кінчиками, а потужні груди випинали колесом. Передня пара лап начебто недорозвинена – коротша за другі й була схожа з лапами величезного ящера, тільки перетинок між пальцями не було. Самі пальці закінчувалися страшними гострими пазурами. Я колись бачила, як дресирували такого «песика». Він роздер нещасного козла на шматки за лічені секунди. Передніми лапами він хапав бідну тварину, рвав пазурами, вчіплюючись потужними щелепами в горло. Бідний козел, по-моєму, помер миттєво, так і не зрозумівши, за що йому така смерть.

Естріггіри потребували гарного догляду, дотримання режиму та довгої дресури. Починали їх виховувати з тримісячного віку. До двох років вони ставали справжніми вбивцями. Ціна на цуценят коливалася від дев'яти до десяти тисяч золотих. За суку платили більше. Воно й зрозуміло: і приплід давала, і на рингу билася лютіше, ніж кобель.