Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Це зілля дуже помічне: коли кого хочуть убити й дають йому труйку, то він мовби й справді вмирає — зовсім як Джульєтта в Шекспіра отого. І тогди вбивця думає, що його справу зроблено. Та тільки, бачиш, воно не зовсім так. Бо наше зілля, спожите напередодні, сповільнює вплив труйки і приносить не смерть, але глибокий сон. На короткий час, та все ж...

— Відьмо, я не ідіот. Я бачив Варту. Нема навіть аури, — відповів Златан, не бажаючи вірити кволій надії, що пробивалася зі словами білявки.

— Певна річ, немає, — фиркнула Карафіят. — Думаєш, убивця не захотів би довершити справу, якби помітив ауру?

— То ти хочеш сказати...

— Варта поки ще жива. Вона тільки спить замудрованим сном на межі між живими і мертвими. Я тобі кажу. Зараз Бру займається тим, аби вивести труйку з її тіла, а душу — із засвіття. Вір Бру, у неї в тім ділі колосальний досвід. А якщо вона встигне все — а вона встигне, бо ми гарно прийшли, — сон мине, і тоді... Гей, чаклуне, ти чуєш мене?..

Златан перестав розрізняти звуки. Він сперся на лікоть, але перед очима щось зблиснуло, й усе попливло.

***

— Ми не встигли, — прошипіла Брусінка, коли сестра зазирнула до вітальні й повідомила, що чародієві згодилося би полежати, бо він трохи впав з-за столу.

— То як так? — Карафка підійшла навшпиньки й присіла біля Брусінки і Варти.

— Отак, — огризнулася сестра, торкаючись руками Вартиного сплутаного волосся. — Її вбило твоє зілля, Лібушенько. А за це я вб'ю тебе отсими руками, — Брусінка озирнулася через плече. — Усе. Вогонь не поміг. Я не помогла.

— І що робитимемо? — Карафка, як і сестра, провела пальцями по Вартиному волоссю. — Коли нічого-нічого не вдіяти?

— Вартова потрібна, — прошепотіла Брусінка байдужно. — Вона не на те пройшла крізь сто літ, щоби згинути тут. Вона ще мусить урятувати нам Прагу, Лібушенько. Тож я віддам їй крихту свого життя. Подивись, аби чародій сюди не зазирнув. Він точно вдумається, що щось не те діється. Відчує силу, котрої не мав би знати. Розпитуватиме зайве.

Карафка жалісливо подивилася на сестру.

— А що йому та всім скажемо?

— Вогонь спрацював, що ще. Вона не пригадуватиме нич, — Брусінка поправила рукави блузки і пробудила тонкі нитки вогню між пальцями. — Іди! — прикрикнула на сестру. — Чи хочеш, аби хлопчик прокинувся й побачив, як відьма торкається павутини? Вартова мусить вернутися. Вона не могла втекти далеко відсіль.

— Ти порушиш закон, — нагадала сестрі Карафка.

— І мені за це возздасться! — роздратовано смикнула плечима Бру.

— Ти можеш утратити наш дар.

— Кілька разів я вже тремтіла від страху його втратити, але часом, Лібушенько, думаю собі, що жоден дар не є навік. Я можу відступити вбік і втішати себе тим, що колись — не тепер, але колись певне — візьму і використаю те, що мені дали вищі. Використаю на добре, порятую когось, зроблю щось співмірно велике з тим, що бачу у своїх снах. Та знаєш, молодша, всі ті мрії нічого не варті, коли я можу вирятувати оцю чародійку зараз, а боюся за себе. Хто я така, щоб за себе боятися, коли й так мала стільки літ на землі? Скажеш мені, Лібушенько?

Карафка мовчала. Брусінка посміхнулася.

— Та все ще може обійтися, заким душа поруч, а тіло готове прийняти її назад. Вона мусить вернутися.

***

Спочатку з'явився аромат.

Аромат лоскотав ніс і здушував горло.

Далі накочувалася нудота — важкими клубками зсередини, які висіли десь над сонячним сплетінням і піднімалися.

— Повертайся, будь ласкава, — бурмотів знайомий голос над вухом. — Ти мусиш зробити це во ім'я старих і нових божеств. Ти не помреш у моєму місті, дитя.

«Ти мусиш зробити це, Вартова», — докинув внутрішній голос.

І вона зробила над собою зусилля.

Перед очима світло затанцювало надміру яскравими — аж до болю — плямами.

— Отак, отак, — турботливий, теплий голос. Рука на спині. Пальці, які відгортають волосся з чола. Аромат трав. Аромат чорниці. Гіркота, гіркота всередині.

Клубок у горлі шурхнув угору. Різкий біль розламав живіт. І — її вивернуло.

***

— А так і не сказала б, що маю справу з двома могутніми Вартовими, а не з надміру вразливими дітлахами, — Брусінка по-хазяйськи розставляла чашки на журнальному столику. Вони парували зіллям, яке заварила Карафка. — Усе вже добре. Чого ви такі кислі, ніби всьому суду в немилість впали?

— Мене вбили, — прохрипіла Варта. Вона хотіла докинути щось, але кожне слово відгукувалося нудотою.

Чаклунка лежала на дивані, закутана в картатий плед так, що визирало лише бліде, мало що не синє лице і блискучі очі. Златан сидів поруч.

— Дивіться мені, — відьма перевела погляд із синьої Варти на блідого, як поганка, Златана і постукала пальцем по столу. — Дивіться. Щоби випили все це — все! — вона вказала на паруючі чашки й невелику каструлю поруч. — А тоді — спати. Дівчино, тобі треба відпочити бодай один день. Щоби ні ногою з дому. Ти сильна, та тілу це так легко не минеться, якщо будеш бавитися в героїню. Що ж до тебе, герою... — Брусінка звузила очі й гмикнула, роздивляючись синець та подряпини на щоці мага. — Тобі достатньо виспатися. На цьому все. Карафко, пішли!

— А що... а хіба ми не...? — сполошилася русява відьма, зиркаючи то на Брусінку, то на Варту і Златана.

— Ми йдемо додому, — підкреслено спокійно відповіла старша сестра і першою підвелася з глибокого крісла. — Телефон мій ви маєте. Якби тільки що — дзвоніть у будь-яку пору. З платою поладимо потім, мені неспішно.

Златан кивнув неуважно. Тоді похопився і провів обох відьом до дверей.

Варта не знайшла сил попрощатися з ними. Вона лежала непорушно, але відчувала, що провалюється кудись. Відчуття нереальності не зникало. Попри те, що відьми привели її до тями, розповіли про зілля, яким напередодні споїла Душанка, і його найвагомішу роль у тому, що вона вижила.

Вона вижила. Це найважливіше.

— Варто... — Златан повернувся до кімнати і присів біля неї: щойно відьми пішли,