Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

Він не міг зловити нічого у власній голові. Ніби хтось набив туди вати замість думок і спогадів. Але довгі кістляві пальці, що пройшли крізь щити, стояли перед очима, як намальовані. Усього мить.

Златан достеменно знав, що це не уява підкинула дивний момент. Що він його справді пам'ятає. Отже, або шок став настільки сильним, що пересинив цю химерну силу, або ж йому залишили цей момент із наміром залякати. Мовляв, не сунься — уб'є.

— Слухай, Амброзе... — ідея крутилася на кінчику язика, і Златан дав їй ще дві секунди, але тоді таки вирішив висловити: — Ці викрадачі завжди втрьох, так?

— Принаймні завжди, коли ми їх бачили.

— А нападають завжди на сп'янілих, правда?

— Типу того.

— Ми надто зациклилися на їхній силі затуманювати. А тобі не здається, що в них проблем забагато? От є один п'яниця, — почав перелічувати Златан. — Проти нього — незнайомець, який чіпляється й викликає. І ще троє невловимих маніяків. У сумі — четверо на одного. Це якась дика, кострубата схема. От скажи, скільки треба сили, щоби перемогти вгашеного?

— Та як клацнути пальцями!

— Так! Я певен, що ті троє без аур — слабкі. Вони бояться нас. Інакше якого світлого завжди такі нерозлучні? І навіщо помикають кимось четвертим?

— Тринди-иш, — Амброз копнув носком кеда камінець. — Якщо вони й слабкі, то ми однаково не можемо навіть напасти на них — тільки сунешся, як воно тобі затуманить усе. Біс його знає, звісно, але я собі думаю, що їм треба або близько бути, або тебе торкнутися, щоб це затуманення спрацювало. Але з тим, як швидко вони рухаються, це не біда.

— Тоді чому вони затуманюють — і нічого більше? Можна ж напасти й кишки випустити! У гуманність і доброту цих трьох я не вірю. Отже, щось змушує їх триматися на відстані й тікати. Питання: що саме?.. Треба ще піти камери спостереження глянути.

— Ти свої суддівські витребеньки заюзаєш, щоби до камер дістатися, чи мені охорону вирубити?

— Я сам. А ти йди відпочивай, але думай, що ми провтикали.

— Лади, — Амброз потиснув руку Златанові. — Матимеш ідеї — кажи. Я на зв'язку цілодобово.

Маг занурився в телефон. Буремна Тарновецька досі не відповідала й не дала про себе знати.

«Завтра ж приставлю до неї тінь, хоч би й в подобі її львівського друга», — заспокоїв себе обіцянкою Златан.

Його спіткало фіаско з камерами спостереження пабу, що виявилися неробочими, але після короткої розмови з менеджером, який міг би допомогти вийти на власників, настрій покращився. Додому ноги несли швидко.

***

Ключ потрапив у замок із третьої спроби. Двері неприємно зарипіли.

— Гей, нехороша темна, ти тут? — гукнув маг, намацуючи на стіні вимикач.

Шафа в коридорі стояла відчиненою. Щось було не так. Як і зі щезниками та щитами. Щось вислизало з поля зору.

— Варто?

Златан не вловив її аури і трохи заспокоївся. Мабуть, пішла кудись.

Тіло знемагало й далі, заважаючи думати про будь-що, крім сну. Тож маг скинув черевики, поправив настільну лампу, яка стояла небезпечно близько до краю тумби, і зайшов до вітальні з наміром впасти на диван та пролежати чолом у подушку аж до повернення чаклунки.

І аж спіткнувся на порозі: Варта лежала на підлозі під стіною. Обличчям до відчиненого балкона. Мовби хотіла вийти туди, але не встигла.

Златан зробив крок уперед, але в очах потемніло. Раптова пульсація ожила у скронях — здавалося, ніби світ довкола зараз вибухне.

Маг зціпив зуби і вперся рукою в стіну. Вдихнув рвучко, мов потопельник, щоб загасити паніку. Здолав такі необхідні кілька кроків і присів біля дівчини.

На її лиці не було ні кровинки. Зрозуміло, що немає сенсу шукати пульс чи серцебиття: не залишилося ні сліду аури. Аура — останнє, що покидає мага, коли він...

Ні.

Усе одно спробував намацати пульс. Бодай якийсь відзвук, який підтвердив би, що це помилка. Руки тремтіли.

Урешті-решт, скільки є магії, щоб приховувати ауру! Скільки є методів...

Ні. Нічого.

У голові промайнули думки про те, що цього не могло бути, просто не могло бути так.

Тільки це було так. Годинник цокотів на стіні. Варта лежала на підлозі і не дихала. Це було так.

Попри те що у всіх своїх планах на близьке й далеке майбутнє, яких онук судді склав багато — на всі випадки... У всіх цих планах — детальних та виважених — у разі чого померти мав він. Він один. Не вона.

Але тепер Златан сидів на паркеті у вітальні старого дому, змушуючи себе дихати, бо щось невидиме здушувало горло. А Варта Тарновецька лежала перед ним мертва.

***

Брусінка Крокова не любила дві речі: поспіх та паскудну каву, в якій забагато молока і ще, не дайте боги, якісь хімічні солодкі сиропи, що цілковито перебивають смак напою: гіркий, насичений і тонкий, як смак самого життя.

З кавою сьогодні не склалося, бо Душа впала в режим кусання ліктів у ситуації, з якою все одно не могла нічого більше зробити. А поспіху уникнути не вдасться — Брусінка чудово розуміла це, адже ніхто не може бовтатися по обидва боки, навіть за допомогою магії. Так уже у світі ведеться: ти або живий, або мертвий. Хоч відьмі не вельми подобалося це правило, та із сотень тих, які вона порушувала, межа життя і смерті залишалася недоторканною стіною, яка не обсипалася й не тоншала від часу. Хай хоч сто років минає, хоч тисячу.

Тож Брусінка, притримуючи обома руками поділ довгої спідниці, гнівно простувала через міст. Вона за звичкою подумки віталася зі святими, що стовбичили обабіч, закуті в камінь. Часом вони відповідали їй — усі, хто був за межею, відповідали, хоч вона й не зловживала цим умінням. Бо мертві часто дурманили й просилися назад. А то не їй було вирішувати, кому й куди вирушати. Сказано: стіна.

Брусінка мусила чекати півночі, щоби не порушити нічого, проте, щойно зблиснули чотири нулі на екрані мобільного, то тут же кинулася на пошуки чаклунки з далекого Львова, котра мовби притягувала до себе біди. Відьма відчувала все більше й більше хвилювання, не притаманне ні її характеру, ні віку. Знала, що пошуковим заклинанням Варту Тарновецьку не віднайти, навіть коли взяти місто в коло: мертвих воно не бачить. Телефон майбутньої Вартової