Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

Сапфіра кліпнула у відповідь оком.

— Насуадо, ви ще там?

Голос дівчини був геть приглушений і лунав праворуч від Сапфіри:

— Можна й так сказати.

— А ви б не могли переказати мені Сапфірині слова?

— З превеликою радістю, та наразі я застрягла між її крилом та однією із жердин намету, тож тобі доведеться трішки почекати, доки я виберусь.

— Будь ласка.

Насуади не було чути кілька секунд, а потім вона заговорила, так вправно наслідуючи інтонації Сапфіри, що юнак насилу стримав розчулену посмішку.

— У тебе все гаразд?

— Я здоровий, як бик. А ти?

— Якби я порівняла себе з коровою, це було б смішно й образливо. Тим не менше, я жива-здорова, якщо ти питаєш саме про це. Я рада, що Арія з тобою. Адже добре, коли в тебе за спиною є хтось розумний і поміркований, аби витягти тебе з будь-якої халепи.

— Авжеж… Коли ти в небезпеці, допомога завжди стане в пригоді. — Розмовляючи із Сапфірою, Ерагон розумів, що словами годі передати ті відчуття й емоції, що виникали в нього тоді, коли вони спілкувалися із Сапфірою за допомогою думок. А крім того, поряд із ними були Арія та Насуада, і юнакові було дуже незручно питатися, чи пробачила його Сапфіра за те, що він змусив її покинути його в Хелгрінді. Дракон, напевне, теж чудово все розумів, тож уникав цієї теми. Так вони й говорили про якісь дрібнички, доки не настав час прощатися. Тоді Ерагон торкнувся пальцями своїх вуст і нечутно мовив: «Мені шкода».

Сапфіра кліпнула у відповідь оком і довго не хотіла виходити з намету. А юнак тепер знав, що вона добре зрозуміла його послання й перестала на нього ображатись.

Потім Ерагон та Арія попрощалися з Насуадою, і магічне видіння в калюжі зникло. Ельфійка стала відчищати зі своєї сукні бруд, а Вершник нетерпляче тупцяв довкола неї, бо зараз йому як ніколи хотілося якнайшвидше опинитися поруч із Сапфірою й обійняти її міцну шию.

— То що, побігли? — спитав він у Арії, закидаючи на плече торбу зі своїми обладунками.

ДЕЛІКАТНА СПРАВА

Роран підняв із землі велику каменюку, і жили на його шиї напнулися так, ніби були з найміцнішої сталі. Наступної миті він поклав каменюку на своє стегно, а потім хвацьким рухом закинув її на випростаних руках у себе над головою. Юнак тримав цю неймовірно важку ношу майже хвилину й кинув її перед собою тільки тоді, коли в нього стали тремтіти плечі. Каменюка глухо гепнулась об землю, залишивши кількадюймову вибоїну.

Такими нехитрими вправами Роран займався не сам, навколо нього було ще близько двадцяти варденівських воїнів, які теж намагалися підняти такі самі каменюки. Роранові було дуже приємно, що робота в Хорстовій кузні й важка фермерська праця зробили його аж ніяк не слабшим за справжніх воїнів, які тренувалися щодня, відтоді як їм виповнилось дванадцять років.

Чоловік кілька разів глибоко вдихнув холодне повітря й торкнувся рукою правого плеча, аби ще раз переконатися в тому, що від жахливої рани, якої йому завдав своїм дзьобом один із разаків, не лишилося й сліду. Від думки про те, що він знову живий і здоровий, Роран посміхнувся, і йому чомусь здалося, що він зараз нагадує корову, яка ось-ось почне витанцьовувати джигу.

Раптом він почув позад себе пронизливий зойк, тут-таки озирнувся й побачив Альбрича й Бальдора, які билися з Лангом — укритим шрамами воїном, який навчав їх військової справи. Точніше кажучи, бій уже скінчився, оскільки Ланг легко відбився від їхніх нападів і пішов у наступ, хвацько вимахуючи дерев'яним мечем. Спочатку він роззброїв Бальдора, чимдуж ударивши його по ребрах, а потім щосили вдарив Альбрича по нозі, так що той аж скрутився на землі й завив від болю. Усе це тривало якихось кілька секунд. Роран щиро співчував хлопцям, бо щойно й сам закінчив тренувальний бій із Лангом і мав кілька нових синців на додачу до тих, які ще не встигли зійти після його останніх пригод у Хелгрінді.

Найчастіше юнак бився своїм молотом, але потім вирішив, що непогано було б навчитися вправлятися і з мечем. Адже він вимагав більшої спритності під час бою, та й захиститися молотом від воїна, який нападав із мечем, було не так уже й легко.

Одразу ж після битви на Палаючій рівнині Насуада запропонувала всім карвахольцям приєднатися до варденів. І як не дивно, більшість із них радо це зробили. Ті ж люди, які не схотіли йти на війну, залишились у Сурді ще до того, як карвахольці дісталися до Палаючої рівнини.

Кожен фермер, який мав добре здоров'я, обрав собі нову зброю, позбавившись своїх саморобних списів і щитів. Потому вони стали багато тренуватися, аби ні в чому не поступатись справжнім воїнам Алагезії. Люди з Паланкарської долини швидко призвичаїлись до нового життя, адже вимахувати мечем було аж ніяк не важче, ніж рубати дерева чи обробляти цілі акри землі під пекельним літнім сонцем. Ті з них, хто володів якимось корисним ремеслом, продовжували займатися ним, слугуючи варденам, проте у вільний час усе одно намагались якомога краще опанувати зброю, бо кожен мав вийти на поле бою.

Повернувшись із Хелгрінда, Роран і собі з головою поринув у виснажливі й довгі тренування, оскільки поклявся допомогти варденам розбити ворога й скинути Галбаторікса, адже тільки так він міг захистити селян і Катріну. Двоюрідний брат Ерагона знав, що його сили мізерні, порівняно з усіма силами варденів, однак вірив у те, що зможе змінити світ на краще, а отже, його допомога неабияк знадобиться війську повстанців. Ясна річ, йому дуже хотілося залишитись живим і побачити перемогу на власні очі, тож він щодня ще завзятіше опановував нові прийоми зі зброєю, аби не поступатися в бою досвідченим воїнам.

Після тренування Роран попрямував до намету, в якому він мешкав разом із Бальдором. Невдовзі юнак вийшов на невеличку галявину, на якій лежала очищена від кори двадцятифутова колода, що вся аж блищала від щоденного доторку кількох тисяч людських рук. Зупинившись, Роран узяв колоду за один кінець, підняв, крекнув від напруги й перекинув її вперед. Потім він повторив те саме двічі й геть знесилений попрямував далі крізь лабіринт сірих наметів. По дорозі юнак зустрів Лоринга й Фіска, а також іще з півдюжини незнайомих йому воїнів.

— Привіт, Міцний Молоте! — радо загукали вони.

— Привіт! — відповів Роран, і йому стало трохи дивно, що його знають люди, яких він раніше ніколи не зустрічав. За мить