Жахослов - Стівен Джонс

– Я шукаю свого чоловіка.

– Ви не знайдете його в моєму будинку.

– Але ви так само його бачили, – благально промовила Вайолет і знову відчула проблиск надії. – Ви спостерігали за ним, чи не так? Може, ви бачили, куди він пішов?

– Далеко він піти не міг.

– Ні, але він міг заблукати. – І одразу ж це здалося їй більше ніж можливим. – Я впевнена, людина, не знайома з місцевістю, може легко заблукати.

– Ненадовго.

Вайолет не знала, чому це прозвучало так зловісно: можливо, думка про втрату Ловренса надавала загрозливого відтінку всьому навкруг: порожній вулиці, темній, як інтер’єр будинку, спотвореній фігурі за склом, що ніяк не набувала звичної форми.

– Можна скористатися вашим телефоном? – випалила Вайолет.

– У жодному разі.

Вайолет спробувала переконати себе, що не дуже розчула її.

– Мені треба зателефонувати чоловікові. Мій телефон розрядився.

– Їх тут не схвалюють.

Вайолет відчула, що це стосується не лише їхніх із Ловренсом телефонів.

– Просто допоможіть мені його знайти, – благала вона, – і ми дамо вам спокій.

– Він знайдеться.

Чому ці слова здалися їй такими загрозливими? Тривога Вайолет дедалі більше зростала.

– Допоможіть мені, – розлючено сказала вона. – Інакше я здійму такий ґвалт, що збуджу всіх навколо.

– Немає потреби. Навколо й так ніхто не спить, – відповіла жінка, і її силует розпався на ще більшу кількість уламків, зникаючи в темряві будинку.

– Ви мене так просто не позбудетесь! Не раніше, ніж я знайду свого чоловіка! – крикнула Вайолет і вже хотіла горлати далі – скільки знадобиться, аби люди вийшли їй на допомогу. Аж тут почула, що Ловренс кличе її.

Вона розчула лише перший склад. Їй ніколи не подобалося, коли хтось скорочував її ім’я, але зараз вона була більше ніж рада це чути – хай навіть це звучало дзявкучим голосом. Він був далеченько, за краєм вулиці, та принаймні голос лунав не від урвища.

– Ловренсе, – крикнула вона і крутнулася на місці, мало не втративши рівновагу. – Ходи сюди. Ходи до мене.

Порожня вулиця наче підхопила її скрик, луною понісши далі. Неосвітлені будинки з наглухо запнутими вікнами ще більше підкреслювали темряву, що потроху густішала навколо. Можна було подумати, що ніч відрізає її від Ловренса.

– Поговори зі мною, – гукнула вона. – Я йду до тебе.

– Ні!

Навіщо він їй це сказав? Що змушувало його взагалі казати таке? Певно, вона його не розчула.

– Я йду! – присяглася вона і рвонулася до автівки.

Уже коли вона застібала на собі пасок, їй спало на думку дещо неприємне. Може, все, що відбувається, є ніщо інше, як нічний кошмар? Вона заснула на пасажирському сидінні, коли Ловренс віз їх додому, і скоро прокинеться й побачить, що з ними все гаразд. Їй хотілося так думати, і водночас вона була стривожена – це було наче зрадити Ловренса, покинути його на неосвітлених байдужих вулицях. Не можна припинити пошуки, виправдовуючи себе цим, що це лише сон. Вона опустила обидва передні вікна в машині й відчула, ніби впускає всередину саму морозну ніч, що не дасть їй заснути.

– Ловренсе, – покликала вона і ввімкнула фари. – Не мовчи, поговори зі мною.

І коли вона розвертала машину, передні фари висвітили одноповерховий будинок, а за ним ще один такий самий і ще один. Він міг бути біля будь-якого з них.

Якщо їхати прямо, вона потрапить у глухий кут, до того ж вона і так уже почувалася загубленою, щоб блукати незнайомим містом у темряві. На швидкості, що ледь перевищувала пішу ходу, вона під’їхала до перехрестя, напружено, до болю в очах видивляючись перед собою, і вигукувала ім’я Ловренса. З’їхавши з дороги, вона почула його голос.

Вона вже збиралася відповісти, коли зрозуміла, що чує собачий гавкіт. Це був перший звук, почутий у Страйдерз-Голт, а скільки часу минуло, відколи вона востаннє чула птахів? Гавкіт здавався схожим на нерозбірливі слова, ось чому вона прийняла його за людський голос і навіть при цьому не замислилась, чого б це Ловренсу заперечувати: «Ні, ні, ні!» Якщо це був той невловимий Фетчер, хтось інший міг спіймати тварину.

– Ловренсе, – покликала вона гучніше, але єдиною відповіддю був черговий вибух несамовитого гавкоту. Вона вже майже доїхала до наступного перехрестя, коли побачила перед собою звіра.

Це цілком міг бути Фетчер, оскільки виконував той самий трюк, що був зображений на всіх плакатах. Він стояв на задніх лапах, ніби щось випрошуючи, хоча ніхто не пропонував йому смачненького. Перш ніж Вайолет встигла розгледіти щось, окрім великого неясного силуету, звір опустився на всі чотири лапи і дременув за ріг. Коли ж вона під’їхала до перехрестя, на обох вулицях не було ні душі. Вона не повинна відвертатися на собаку чи задаватися питанням, чому ніхто не вийшов надвір ловити його.

– Ловренсе! – крикнула вона, ніби намагаючись відігнати тварину і натомість побачити чоловіка, але лише холодний вітер вривався до неї крізь опущені вікна. До самої околиці вона не почула й не помітила жодного натяку на його місцезнаходження.

Чи не занадто швидко вулиці лишилися позаду? Може, вона, не помітивши, проминула кілька з них? Вона вдивлялася в темне скупчення бунгало з таким напруженням, ніби біль в очах слугував запорукою того, що вона знайде Ловренса. А тоді вона порилася в кишені й витягла телефон. Жінка сподівалася, що він міг відновити хоч трохи заряду, втраченого у Страйдерз-Голт, але той залишався неживим, наче прямокутний камінець, на який він і скидався. Вона вже не сумнівалася, що Ловренса тут немає – не міг же він рухатися швидше, ніж автомобіль.

Вона не знала, скільки разів проїздила повз затемнені вулиці – як і скільки разів вони повертали її до зелених насаджень. Як часто вона проминала «ягуар», що був знову припаркований на своїй під’їзній ділянці? Може, їх було декілька, і всі вони дражнили її, створюючи ілюзію, ніби вона знає, де є. Дедалі більш сухим і хриплим голосом вона продовжувала кликати Ловренса. Навіть автомобільна сирена не здатна була оживити ці непривітні вулички, які, здавалося, поринули в глибокий сон і бачили в ньому самих себе. Тепер вона гнала машину відчайдушно швидко, наче могла наздогнати Ловренса, аби той не заблукав іще більше. Вона знала, що настане день, коли один з них втратить іншого, але навіть у страшному сні не могла уявити, що це буде саме так. І раптом її вразила жахлива думка, що, можливо, він не був по-справжньому втрачений аж до миті, коли вона припустила це в розмові з тією жінкою. Якщо таке було можливо, чи не