Жахослов - Стівен Джонс
Я подивився на годинник. Було майже одинадцять. Я вирішив, більше не розглядаючи, скласти всі папери в ящик поряд зі мною. Так я й зробив, хоча мою увагу привернув іще один невивчений предмет. Це був лист, надрукований на дорогому гербовому папері. Ім’я, відтиснуте вгорі, належало знаменитому виробникові плівки та фотографічного обладнання. Лист було датовано 6-м травня 1973 року.
Шановний містере Вільє,
Щиро Вам дякую за те, що дозволили розглянути Ваш найбільш винахідливий пристрій. Із цим листом повертаю Вам прототип і зразки Ваших робіт. Хоча він і пробудив певний інтерес, я змушений із жалем сповістити, що, на нашу думку, Ваша пропозиція не має достатнього комерційного потенціалу, щоб брати її до розробки. Потрібно набагато більше досліджень і доопрацювань, аби перетворити її на вигідний бізнес-проект, а запропоновані Вами фінансові умови роблять витрати непомірно високими. А втім, я бажаю Вам усілякого успіху з Вашим проектом.
Щиро Ваш…
Далі йшов недбалий, геть нерозбірливий підпис, але нижня половина листа була відірвана, можливо, у гніві, тож ім’я відправника залишилося невідомим.
Спустошивши верхнє відділення, я взявся за шухляди у двох тумбах. У трьох шухлядах праворуч я не знайшов нічого, гідного особливої уваги, окрім пачки листів – усі були написані однією рукою. Також я знайшов близько дюжини візитівок: лілових, прикрашених жовтими фантастичними візерунками і того ж кольору написом «Г’ЮБ ВІЛЬЄ, ФОТОГРАФ» разом з адресою його студії на Дін-стрит у Сохо. Ліва тумба столу складалася лише з однієї глибокої шухляди, декорованої, як три з протилежної сторони, та замком у верхній частині. У ній було кілька альбомів із фотографіями та велика кубоподібна скринька, обтягнута чорною шкірою. Вона була заважка, і я запідозрив, що всередині фотоапарат, але зазирати не став. На той час мені вже не терпілося забратися звідси.
Я підняв ящика зі вмістом письмового столу і зніс її на перший поверх і на вулицю, до орендованого фургона. Наступного дня я мав повернутися з помічником, аби забрати останнє.
Вулиця під будинком дядька Г’юберта виявилася безлюдною. Звуки дорожнього руху з Верхньої вулиці долітали слабкі й переривчасті. Я завантажив ящика в кузов фургона, позіхаючи при цьому. Надто надовго я тут затримався, а попереду була ще довга дорога.
Я припаркував свій автомобіль на певній відстані від парадних дверей до будинку Г’юберта, адже ближче місця не було. Зачинивши дверцята фургона, я озирнувся на будинок і побачив, що вікно на другому поверсі – вікно його квартири – було відчинено і хтось висовувався звідти. Видно було лише темний силует – вулиця майже не освітлювалася, – та все ж я розгледів, що це жіноча фігура, дуже тонка, анорексично худа. І хоча я бачив лише силует, мене не полишало сильне відчуття, ніби вона дивиться на мене. Потім вона благально простягнула до мене руки, і мені здалося, що я побачив інших поряд з нею у вікні.
На ту мить я відчував не так страх, як гнів, що хтось намагається завадити мені поїхати додому й добряче виспатися. Я одвернувся, сів у машину, хряснув дверцятами й поїхав. І заспокоївся лише коли був уже за кілька миль звідти і раптом збагнув, що жену вулицями Лондона зі швидкістю більше ніж шістдесят миль за годину. Уже вдома, у Чізвіку, годину або більше по тому я відчув, що страшенно виснажений, але заснути не міг.
Кілька разів мені вдалося задрімати, але я швидко прокидався, і вже потім, о сьомій ранку, я облишив усі надії на відпочинок. Я забрав з фургона дещо з дядькового майна і переніс до себе у вітальню. Це були речі, які я хотів дослідити уважніше. Мій мозок був настільки одержимий ними, що не давав мені спати.
Першим був шкіряний чорний футляр. Це була явно недешева річ – зі срібними петлями і замком, ключа до якого я не міг знайти. Тож я розкрив його за допомогою зубила. Усередині футляра, оббитого червоним оксамитом, у пінопластових крихтах я знайшов фотокамеру – як і очікував. Але це була не звичайна камера. ЇЇ було зроблено на замовлення, з двома об’єктивами, встановленими паралельно на відстані близько п’яти сантиметрів – приблизна відстань між очима дорослого чоловіка. На звороті була відповідна пара вічок. Вона була також оснащена іншими шкалами та пристроями, яких не побачиш на звичайному фотоапараті. Яким було їхнє призначення, я навіть припустити не міг. На мідній табличці на звороті камери було вигравірувано слова: «ПАТЕНТ ВИДАНО Г. В.»
Далі були альбоми. Вони були розкішно переплетені золоченою тісненою шкірою, і більшість із них містила підбірку його робіт для журналів, виставок і приватних клієнтів. Вони стали додатковим доказом (якщо докази були потрібні), що мій дядько був обдарованою людиною. Але були два альбоми, які суттєво відрізнялися від інших.
Один із них я можу лише охарактеризувати як сімейний альбом, хоча він не був схожий на жоден із сімейних альбомів, бачених мною раніше – і, сподіваюся, більше я ніколи такого не побачу. На першій сторінці була фотографія моєї матері й мого батька в день їхнього весілля. Вони щойно вийшли із сільської церкви, у якій вінчалися, і тримаються за руки, але дивляться в різні боки, тужливо всміхаючись. Жоден із них не дивиться в камеру. Злегка змазана пляма трави з правого краю дозволяла припустити, що фотографію було зроблено потаємно, зі сховку на церковному дворі. Решта весільних фотографій справляла те саме враження. На одній із них можна було бачити, як офіційний фотограф намагається зняти подружню пару, в той час як мамина фата, підхоплена вітром, падає їй на обличчя. Фотограф здається роздратованим, а мій батько засмученим. Є в цьому знімку якийсь елемент
