Жахослов - Стівен Джонс

Зрештою кілька старих і її кликала «малою».

– Принаймні я сподіваюся, що ти мій малюк, – усміхнулась вона.

– Не люблю зверхності. Я трішки застарий для такого ставлення.

Чи скаржився він, чи вихвалявся? Відколи вони обоє вийшли на пенсію, він ніби втратив упевненість у собі й постійно займав оборону. Наче той авторитет, що він із легкістю здобував серед учнів, увесь той час слугував лише захисними обладунками для його вразливої натури. Вона гадала, що тепер, коли обоє покинули вчителювання, вони матимуть час, щоби бути ближче. Не варто було й звикати одне до одного, аби потім віддалитися. Жінка ввімкнула сигнал повороту, збираючись з’їжджати з автостради.

– Їдьмо, поглянемо на твій краєвид, – сказала вона.

Січневе сонце лежало низько над обрієм, сховавшись за густою масою мармурово-білої хмарини. Під його морозним сяйвом ще чорнішими здавалися оголені обриси пейзажу. Обабіч дороги, що вилася між голими полями, наїжачилися громіздкі кущі колючої живої загорожі. Час від часу Вайолет помічала птахів у плетиві гілок – якщо тільки черговий неспокійний предмет не виявлявся останнім листям, яке струшував вітер, обдаючи холодом пасажирів у автівці. Коли вже поля добігали краю і траса пішла рівніше, Ловренс подався вперед.

– Що це там, посеред дороги? Цього не має бути.

Ряд широких бунгало перетинав край траси позаду земельної ділянки – безкрайого трав’яного газону, перерізаного дорогою навпіл. Коли машина виринула з-поза живої загорожі, Вайолет побачила, що бунгало простягається в обидва боки далеко за межі поля зору.

– Певно, ще хтось уподобав цей краєвид, – сказала вона.

– Тоді вони мали б дати насолоджуватися ним і іншим.

– Хочеш повернутися?

– Це було там, позаду. Об’їдь трохи, гаразд? Може, там таки є дорога.

– Їхати куди, Ловренсе?

– Куди можна, – відповів він і невизначено махнув рукою в бік будинків. – Я гукну, якщо щось здасться знайомим.

Знак на обрубкуватих бетонних підпірках визначав ряд бунгало як «ЛУГОВИЙ ПРОСПЕКТ». Принаймні Вайолет сприйняла це за назву, хоча перше слово було наполовину затулено плакатом з оголошенням про зниклого собаку. Ще один плакат, що хляпав на вітру, привернув її увагу до бічної дороги за кілька ярдів попереду – наскільки вона могла розгледіти, «СКЕЛЬНА ВУЛИЦЯ».

– Так, спробуй туди, – підказав Ловренс, перш ніж вона встигла спитати. Подвійний ряд широких будинків із блідого білого каменю завернув ліворуч, а тоді праворуч, без жодного натяку на скелю. Вайолет проїжджала вже третій поворот на швидкості, яка навіть їй здавалася помірною, коли одна з машин, припаркованих на широких під’їзних ділянках між бунгало – срібний «ягуар» – раптом рвонула з місця, виїхавши заднім ходом на дорогу. Жінка натиснула на гальма, Ловренс охнув і скинув руки, тоді як водій «ягуара» зупинив автівку поперек траси й опустив скло.

Його рідке волосся було тьмяного каштанового відтінку, наче на вінтажній світлині. Очі завдяки зморшкам здавалися підкреслено вузькими, рот – витягнутим в одну тонку безбарвну лінію. Вочевидь, уважав, що його мають чути, навіть коли він докладає до цього мінімальних зусиль. Вайолет довелося опустити скло, і вона здригнулася від холоду.

– Перепрошую, що ви сказали?

– Я спитав, чи ви тут через Фетчера.

– Не думаю, – відповіла Вайолет, хоча ім’я здалося їй дещо знайомим. – Ви сказали – Флетчера?

– Я чітко сказав: Фетчера. – Чоловік насупився так, ніби вона завдала йому невиправданого клопоту. – Не вдавайте, що помилилися.

Чи було це звинувачення? Чи він поставив їй запитання, не інтонуючи його? Ловренс саме опускав скло, вочевидь, збираючись спитати дорогу, коли незнайомець промовив:

– Може, скажете мені, до кого приїхали?

– Узагалі ні до кого. Мій чоловік хотів побачити одне зі своїх улюблених місць.

– Я вас не знаю, – промовив незнайомець до Ловренса і насупився ще більше. – Я ніколи не бачив вас тут.

– Як і я вас. Я бував тут ще до вас.

– Ні, – сказав незнайомець із посмішкою, занадто скупою, щоб виражати радість. – Ніхто не бував тут до мене.

– Можу вас запевнити, що ми з моїми батьками…

Але чоловік вже відвернувся і впився очима у Вайолет.

– Я мав зрозуміти, що ви занадто стара, аби плюндрувати наші вулиці.

– Що, в біса, ви хочете цим сказати? – скрикнув Ловренс, висуваючись з вікна так різко, що машина хитнулася. – Та як ви смієте казати таке моїй дружині?

– Про що там гавкає ваш супутник? – сказав незнайомець, не глянувши на Ловренса. – Я б на вашому місці тримав його на короткому повідку.

Ловренс смикнувся вперед через металеве підвіконня і кілька разів пронизливо дзявкнув.

– А як вам таке?

– Не треба, Ловренсе. – Вайолет міцно стиснула його плече, доки чоловік не опустився на сидіння, потираючи груди в місці, придушеному підвіконням. – Не принижуйся через нього, – прошепотіла вона.

– Вважаєте це вдалим жартом? – Обличчя незнайомця пішло плямами від злості. – По-вашому, це схоже на Фетчера?

– Послухайте, ми нічого про це не знаємо, – запевнила Вайолет. – Я лише хотіла спитати, чи не могли б ви підказати нам…

Незнайомець кинув на неї такий лютий погляд, що вона запнулася.

– Коли повернуся, – прошипів він, – щоб вас тут близько не було.

– Розігнався! – відрубав Ловренс, але той уже зачинив вікно, так само різко, як стискав губи. Коли «ягуар» рвонув з місця, мало не збивши бокове дзеркало їхньої «Віви», жінка побачила, як водій підносить до вуха телефон.

– Кажи про нас кому хочеш! – гукнув Ловренс, крутнувшись на місці. – Усій вашій клятій окраїні розповідай!

– Це зайве, Ловренсе. Ми так не поводимось, – сказала Вайолет, хоча її мимоволі звеселило те, наскільки помолодів він цієї миті. – Ну що, поїхали звідси?

– Ні, шукатимемо далі, поки сонце не сіло. Просто скажи, коли втомишся потурати мені.

Сварка з водієм розхвилювала Вайолет сильніше, ніж жінка очікувала. Її ноги дрижали, руки на кермі так само тремтіли. Уже наближаючись до наступної таблички з назвою вулиці, вона вимовила:

– Фетчер.

– Нащо ти мені це кажеш?

– Глянь, ось що той чоловік мав на увазі.

Ще один плакат був приклеєний до низенької таблички. На ньому був зображений собака, що стояв на задніх лапах, наче спираючись на власне ім’я, написане більш великими літерами, ніж саме оголошення під ним. Ось чому ім’я здалося їй знайомим. Хтось розмалював собачу морду на плакаті – ось яке плюндрування згадував водій «ягуара». Вона сподівалася, що той чоловік мав на увазі непричетність її та Ловренса.

– Що не так із цими людьми? – обурився Ловренс. – Вони що, хочуть усіх заплутати?

Не встигла Вайолет поставити машину на ручне гальмо, як чоловік зірвав із себе пасок безпеки і кинувся до знака. І коли він притримав піднятий вітром край