Жахослов - Стівен Джонс

Вона вигукнула його ім’я і налягла на сирену, а тоді побачила, як єдина істота на вулицях міста метнулася за межі світла фар. Вона знову гавкала, і цей гавкіт ніби нагадував їй людський голос, що намагається сказати: «Йди, йди, йди». Їй навіть здалося, що тварина навмисно уникає світла, наче соромиться показатись на очі. Може, цей звір здатен привести її до Ловренса? Вона не була розгублена настільки, щоб всерйоз припустити подібне, та все одно вона рухалася за твариною, забувши, у який бік збиралася їхати, – усі вулиці здавалися їй однаково зловісними й глухими. Тварина зникла з очей незадовго до того, як дорога вкотре привела її до зелених насаджень.

Зі страшенним скреготом, що пролунав, наче крик розпачу, вона загальмувала, а потім вибралася з машини. Їй здавалося, що довгі ряди затемнених будинків виганяють її – і так триватиме, доки вона намагається відшукати Ловренса. Востаннє вона спробувала уявити собі, що це лише кошмар, спотворене втілення її спільного з Ловренсом бажання привнести трохи чарів до їхнього життя. Скоро вона прокинеться і побачить себе на пасажирському сидінні… але вона знала, що це неможливо: Ловренс ніколи не вчився водити машину. Її руки так сильно тремтіли, що їй ледве вдалося скласти їх рупором біля рота.

– Ловренсе, – гукнула вона, – повернися!

Її слова болем відгукнулися не лише у вухах – у цілому її єстві, коли здалося, що вона чує голос, який пролунав десь між домами: «Облиш».

Вона не знала, чи цей голос звертався до неї. Напружено вдивляючись в темну приземкувату гряду, вона побачила постать, що кидалася між будинками. Світло фар заливало зелені газони, гублячись далі в суцільній темряві, і їй важко було розрізнити силует. Істота задихалася й скавчала, і її кошлата голова, її морда здавалися ще більш розмитими, ніж тоді, на плакаті, що хляпав під зимним вітром. І коли фігура перед нею підвелася на задні лапи – чи то випрошуючи щось, чи то бажаючи покласти лапи їй на плечі й ткнутися мордою в обличчя – усе, що вона могла, це лише гукнути:

– Ловренсе!

* * *

Ремзі Кемпбелл нещодавно відсвяткував п’ятдесят років від своєї першої публікації. Серед останніх виданих творів – «Брічестерські видіння», друга збірка художніх творів на тему міфології Ктулгу, а також розширена збірка публіцистики «Ймовірно, Ремзі Кемпбелл» та останній роман «Тринадцять днів біля Сансет-Біч». 2015 року за видатну працю в галузі літератури письменника було нагороджено званням Почесного члена Ліверпульського університету імені Джона Мура.

О

ОДЕРЖИМИЙ, – а, -е. 1. Який перебуває в полоні якого-небудь почуття, ідеї, пристрасті, настрою та ін. Одержимий [злим] духом, заст. – хворий, у якого, за переконанням темних, забобонних людей, вселився злий дух. 2. у знач. ім. одержимий, – мого, чол.; одержима, – мої, жін. заст. Причинна, божевільна людина. 3. у знач. ім. одержимий, – мого, чол.; одержима, – мої, жін. Той, хто до самозабуття чимось захоплений, закоханий в яку-небудь справу.

Найближча етимологія: одержимість, одержати, держати – рос. держать, біл. (заст.) дзяржаць, д. – рус. дьржати, п. dzierżyć, ч. drżety, слц. drżat’, верх. – луж. dźerżeć, ниж. – луж. źarżać, полаб. dirzĕt, болг. държа, макед. држи, серб. – хорв. држати, словен. drżati, ст. – слов. дрьжати, праслов. dьrżati «тримати; володіти», походить з інд.-євр. dheregh «тримати; міцно тримати; міцний» – споріднене з авест. drājaŋhe «тримати; мати при собі, вести».

Синоніми: захоплений, пристрасний, завзятий; божевільний, нестямний, причинний, очманілий, навісний, навіжений, несамовитий, біснуватий, шалений, скажений, ненормальний.

Приклад: «Об’єкти, якими ви володієте і які, у свою чергу, здатні володіти іншими, перетворюючи їх на одержимих. Наприклад, старий фотоапарат…»

Одержимість

Реджі Олівер

Це було останнє місце, у якому я волів би опинитися того суботнього ранку. Містер Беррі зняв два ключі з великої зв’язки, яку зберігав у себе. З кімнати за відчиненими дверима було чути запах, чи, радше, атмосферу будинку. Не те щоб там стояв сморід, але дуже сильно відгонило застоєм, старістю й занедбаністю. Можна було без слів зрозуміти, що в цьому домі лише тиждень тому помер старий.

– Ось ми й на місці, – майже душевно промовив містер Беррі, домовласник, перш ніж повернутися до своєї звичайної кислої манери. – Отже, я хочу, аби будинок розчистили до вечора неділі. У понеділок вранці прибудуть декоратори, і я маю якомога швидше підготувати його для здавання новим мешканцям. Боюся, у моїй справі я не можу дозволити приміщенню простоювати. Ви ж розумієте, я не благодійник.

Якщо слова бувають зайвими, то остання фраза являла собою саме такий випадок. Беррі був огрядним чолов’ягою з опуклим самовдоволеним обличчям: один з тих людей, які пишаються тим, що «не терплять усіляких дурниць». Я знав, що не отримаю від нього жодного співчуття, утім, я й не прагнув його.

– Увесь мотлох, що вам не потрібен, везіть на сміттєзвалище. Я не можу дозволити, щоб його поскладали поряд із баками на вулиці, бо тоді на мене напосядеться міська управа. Єдине, що ви залишите, це меблі. Усі вони належать мені, – він завагався. – Ну… окрім того бюро. Але за умови, що ви приберете все із шухляд, можете залишити його тут, якщо схочете. Я не проти.

Я був цілком упевнений, що він не проти. Хоча й занедбаний, це все ж таки був стіл пізньої епохи короля Ґеорґа, із червоного дерева, і єдиний серед меблів, що поширював у кімнаті шляхетний запах.

– Що ж, залишаю це на вас. – Беррі знов завагався. – Ви заберете це із собою? – він показав на картину над каміном.

Я кивнув.

– Отже, містер Вільє був вашим дядьком, чи не так?

– Правильно.

– Ха! – Цей вигук виражав водночас жаль і презирство. – А він вам небагато лишив, так?

Я знизав плечима. Правду кажучи, я ледве знав його. Беррі дав мені ключі від квартири й парадних дверей, наказавши повернути в неділю ввечері «без зволікань». Він очікував, що на той час квартира буде звільнена від усього дядькового майна і «бездоганно чиста». Остання вимога була вже чистісіньким ошуканством: я приїхав забрати речі,