Жахослов - Стівен Джонс
Він вигукнув: «Так?» Високий різкий звук найбільше нагадував саме це слово. Він був десь за рогом – Вайолет сподівалася, що в алеї. Чомусь тепер тут стало значно темніше. Звичайно ж, сонце не могло забрати із собою стільки світла, але того, що лишилося, було досить, аби побачити: вуличка була безлюдна.
– Ловренсе, – покликала вона. – Скажи мені, де ти є.
Її голос розтанув між парканами, змінившись настільки глибокою тишею, ніби вона взагалі не промовила жодного слова. У яку ще дитячу гру він здумав погратися? Навіть якщо він хотів зробити їй сюрприз, який, на його думку, вона мала оцінити, така поведінка їй геть не подобалася.
– Ловренсе, – кликала вона, сердячись дедалі більше і більше. – Ловренсе! – вона рухалася вздовж вулички, шукаючи ще один отвір, хоча б шпарину в паркані. Вона все видивлялася і розпачливо прислухалася, коли стежка вивела її на ріг вулиці.
Паркан, неушкоджений, тягнувся вдалину, зникаючи з очей, мабуть, простираючись уздовж краю урвища. З настанням ранніх сутінок вона усвідомила, що вуличні ліхтарі тут геть відсутні. Вона могла лише дійти висновку, що ті, хто будували Страйдерз-Голт, не збиралися марнувати світло на приїжджих, і хоча вулицю було видно досить чітко, темні вікна бунгало не подавали жодних ознак життя. Не менш безлюдними здавалися їхні двійники по той бік порожньої дороги. Вайолет хотіла вже знову покликати Ловренса, коли її увагу привернув дорожній знак. Здавалося, що перший склад у назві «Долинного бульвару» був прихований за плакатом. Але тепер, коли той відвалився, наче в ньому більше не було потреби, виявилось, що саме слово вдвічі коротше, ніж вона очікувала.
Пронизливий вітер шарпав плакат на сухій бруківці, жбурляючи його до ніг жінки. Морда жалісного собаки не лише була вся замазана – хтось намагався підмінити її карикатурою на інше обличчя, так завзято, що порвав папір. Мабуть, Вайолет лише здалося, що з-під обідраної собачої морди проступило чиєсь обличчя. Чому вона не могла прочитати рядки, надруковані під ім’ям Фетчера? Навіть якщо ця повторювана абракадабра була спричинена помилкою комп’ютера, їй здалося дивним, що ніхто цього не помітив. Усе це відвертало її від пошуків Ловренса. Щойно плакат завмер, розпластавшись на бруківці, вона покликала чоловіка на ім’я і обернулася саме вчасно, аби мигцем побачити його.
Це міг був бути тільки Ловренс. Жінка помітила рух біля «Віви» – звичайно ж, саме там він і очікував перехопити її, вочевидь, щоб показати їй свій віднайдений краєвид. Їй здалося, що він манить її слідом за собою (це був єдиний жест, що мав сенс), перш ніж повернутися на стежку між двома будинками.
– Зачекай-но, – гукнула вона. – Куди ти так женеш?
Мабуть, невдовзі після заходу сонця краєвид уже не мав виглядати таким чарівним, тож вона поквапилась слідом, щоб не розчарувати чоловіка. Та коли вона знов опинилась на вуличці позаду будинків, та виявилася безлюдною.
– Що це за ігри, Ловренсе? Покажися, заради Бога, – видихала вона, блукаючи вздовж вулички, хоча від задишки її голос був заслабким, аби хтось удалині міг його почути. Він, мабуть, повернувся до діри в паркані – жінка уявила, як він присідає, ховаючись від очей, ніби збираючись пролізти через діру. Принаймні він міг би почекати її на розі. – Гаразд, покажи мені… – гукнула вона, добігши до повороту, але в цю мить слова застигли в неї на губах. Вона не лише не бачила перед собою Ловренса. Отвору в паркані не було.
У неї пересохло в роті, і сам мозок начисто втратив здатність міркувати. Нерішуче наблизившись до паркану, туди, де – вона була впевнена! – нещодавно був отвір, Вайолет відчула, що може спертися на нього – може навіть відчути в ньому порожнину. Але вона лише набила синці, стукаючи кулаком по нових дошках, що нічим не відрізнялися від решти дошок у паркані. Вона була настільки розгублена, що навіть спитала себе, чи не міг хтось відремонтувати паркан, доки вона шукала Ловренса. А потім до неї прийшло не менш неприємне розуміння, що вона якимось чином збилася зі шляху – отвір має бути на іншому кінці вулички. Мабуть, старіючий мозок підвів її, але це можна пережити, тільки б Ловренса знайти. Мабуть, ми старіємо швидше, якщо намагаємось думати за когось іншого. Вона не соромлячись могла визнати, що збилася з дороги, та хіба це вина не Ловренса? Щойно він буде поряд, вона вирішить, як сильно сварити його і як скоро пробачити. Підтримуючи себе цими думками, вона дісталася майже протилежного кінця вулички, коли нарешті зрозуміла, що навіть жодної шпарини в паркані не видно.
Коли вона, запинаючись, підійшла до дорожнього знака, плакат на бруківці смикнувся, на мить відірвавши від землі зіпсовану собачу морду.
– Ловренсе, – крикнула вона і вже оберталася до машини, коли якась постать визирнула з-поза будинку за стежкою і сховалася знову. Жінка була впевнена, що це Ловренс, але як він міг так поводитися? Чи він остаточно втратив глузд на схилі років? Знову і знову, все тихіше, вона кликала його на ім’я, простуючи до стежки.
Там було так само безлюдно, як і скрізь. Як і на вуличці вздовж паркану. Вайолет була близька до того, щоб заволати від розпачу – якщо тільки від нього. Вона безтямно роззиралася навкруги – так, наче відчай міг повернути Ловренса, – аж тут їй впало в очі вікно, за яким вона нещодавно бачила жінку. Тепер вікно було наглухо запнуте, але то був єдиний проблиск надії для Вайолет. І вона пошкутильгала стежкою, а потім вулицею до парадних дверей будинку.
– Гей! – крикнула вона, натиснувши дзвінок. Вона нічого не почула, доки по той бік матованого скла майже на всю висоту дверей не з’явився силует. Фігура була спотворена візерунком на склі, а тому обличчя виднілося як бліда змазана пляма.
– Нащо ви здіймаєте галас? – ледь чутно спитала жінка. – Ким ви себе тут уявили?
«Ніким я себе не уявила!» – мало не відповіла Вайолет, але зрозуміла, що це не допоможе. Тож просто промовила: – Ви бачили мене позаду вашого будинку. Ви говорили зі мною.
– Вважайте, що вам
