Жахослов - Стівен Джонс
Дядько Г’юберт дуже мало розповів мені про своє життя, але я зумів дізнатися, що він відвідував Школу Слейда і вивчав образотворчі мистецтва, перш ніж розпочати кар’єру фотографа. Це полотно було вцілілою пам’яткою того раннього періоду його життя. Вочевидь, воно щось значило для нього, але хто така Л. В.?
Під час мого останнього візиту він не казав нічого, що містило би натяк на її особистість. Він і далі щось бурмотів, як роблять старі люди, особливо ті, яким давно байдуже на те, слухають їх чи ні. Більшість цього бурмотіння було ледве чути. Пам’ятаю, він щось шепотів про «поїздку до Ірвінґ-гаузу», та коли я спитав, де це і чи можу я його підвезти туди, він лише спробував розсміятися знову і похитав головою: і знову цей зловісний захват містифікаціями. Він сказав щось на кшталт: «Я дістануся туди власним ходом», – що здалося мені дурницею. Після того він став дивитися у вікно і впав у затяжну мовчанку, а це ясно давало зрозуміти, що він більше не потребує моєї присутності. Я зрозумів натяк і пішов. Наступного разу я побачив його вже в поховальній конторі в труні.
До вечора суботи я прибрав майже все дядькове майно, розклавши по коробках або по сміттєвих пакетах для знищення. Найлегші з пакунків я сам відніс до фургона. Завтра належало зробити ще одну поїздку і прихопити із собою помічника для транспортування важчих речей. Стіни тепер стояли голі, вікна – без фіранок, з меблів зникли всі покривала й подушки. За вікном денні барви Ізлінґтона поступово згасали. Квартира дядька Г’юберта скидалася на труп, неживу оболонку, позбавлену сенсу. Лишилося прибрати тільки вміст письмового столу із червоного дерева. Я залишив його насамкінець, сам не знаю чому.
Це був стіл із двома окремими тумбами, з відкидною стільницею і шухлядами, кожна з яких виявилася замкненою. Це мене трохи заспокоїло. Принаймні містер Беррі не встиг сюди раніше за мене, але це означало, що я маю знайти ключі.
На щастя (так мені здалося) антикварні меблі – це мій бізнес, і я вже бачив схожі на цю окрему модель. У ніші для колін, зазвичай праворуч, є невеличкий гвіздок, який, якщо повернути, відчиняє потаємну вузьку шухлядку у бічній поверхні. Знаючи дещо про підозріливу й скритну натуру дядька Г’юберта, я припустив, що ключі можна знайти в потаємному відділенні, і я не помилявся. Але їхні пошуки забрали певний час – штифт виявився захований хитріше, ніж зазвичай. Надворі було вже темно, коли нарешті ключі опинилися в мене в руках. Після того я мав би піти, але я надто захопився – забувши про голод і втому, я віддався цікавості. Утім, чи було це правильним словом? Частина мене не бажала нічого знати, та чомусь я прагнув цього.
Щойно я відімкнув і відкинув стільницю, його вміст так і вивалився мені назустріч, наче чортик із табакерки. Цілу купу паперу, газетних вирізок, фотографій було набито в стіл без жодного натяку на лад і охайність. Моїм першим імпульсом було згребти всю це багатство в пакет для сміття, але щось мене зупинило.
Не гамір, а навпаки – тиша. Раптом, без будь-якої очевидної причини м’який шум дорожнього руху, що лунав здебільшого з Верхньої вулиці під вікном, зник геть. Я був подумав – щось не так із моїми вухами, але ж ні. Коли я поворушив папери в столі, шум зазвучав ще більш явно, ніж до того. Тріск пролунав, наче постріл. Я відчув, ніби невидима сила оточила мене й веде за собою.
Я сів до столу у хитке віндзорське крісло і почав проглядати й розкладати перед собою папери. Я робив це неквапно і ніби напоказ, наче офісний працівник, який знає, що за ним стежить підозріле око його боса. Чи вірив я, що за мною спостерігають? Ні. Я лише кажу, що почувався вимушеним поводитися так, наче за мною стежили.
Майже всі матеріали стосувалися його праці як фотографа. Я завжди усвідомлював, що дядько Г’юберт не досягнув особливого успіху в обраній ним професії. Кілька разів я натрапляв на згадки про його колишнє життя, але взагалі він справляв враження цілковитого невдахи, натякаючи, що його приховані таланти не отримали належного визнання. Зокрема в одному із записів він скаржився, що почувається ошуканим, але в подробиці не вдавався. Усе було викладено досить туманно, але загальне враження було таким, ніби він боровся проти цілого світу, і цей світ, у якийсь геть підступний спосіб, переміг.
За контрастом, те, що лежало зараз переді мною на столі, давало підстави припускати, що мій дядько, принаймні в 60-х і на початку 70-х, мав помітний успіх. Там були фотографії в модних журналах «Гарперз» і «Воґ», перезняті з кількох сторінок, портрети знаменитостей в «Недільних додатках», була серія репортажів про злочинний світ Лондона, ілюстрованих фотографіями для «Веніті Фейр», а також репортажі з Аскоту,[168] Генлі[169] та інших улюблених місць британського бомонду. Вирізки з газет про події у світі моди свідчили про його присутність. Вочевидь, він був тоді чимось на кшталт знаменитості. Один знімок особливо вразив мене: вісім із половиною на шість із половиною дюйма, глянцева журнальна фотографія з надрукованим підзаголовком. Але зробив її не мій дядько.
На ній був зображений молодий чоловік, що зігнувся над фотоапаратом «Гассельблад» на штативі в мить, коли він робить фотографію. Одна рука на фотоапараті, друга простягнута перед собою, ніби він показує напрямок об’єкту фотографування. На ньому сорочка з рослинним малюнком і широким коміром на ґудзиках та облиплі джинси, що вигідно підкреслюють фігуру. Його м’які біляві кучері спадають на плечі, обрамляючи обличчя серцеподібної форми й майже жіночої краси. Ікона 60-х, Адоніс із крутими стегнами, Нарцис із Карнабі-стрит. Дзеркало, влучно розташоване позаду нього, демонструвало його зі спини, а позаду – предмет його фотографування: довгоногу модель у чорних панчохах, яка елегантно вмостилася на високому барному стільці. Друкований текст на приклеєному на звороті фотографії папірці повідомляв:
Модний молодий фотограф Г’юб Вільє у своїй студії в Сохо: «Для мене фотографія – не лише майстерність, але й спосіб життя і засіб самовираження».
Нижче хтось вивів олівцем дату: «1966».
Отже, це був молодий дядько Г’юберт. Ставало вже пізно, а я ще нічого не їв, відколи перехопив сендвіч за ланчем. Це можна було хоча б частково віднести на
