Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець
— Лібуше Крокова? — звела брови чаклунка. — Це твоє людське ім'я?
— Та де-де, — махнула рукою відьма. — Псевдо. Знаєш, працюючи з отрутами, легко наживати ворогів...
Варта швидко попрощалася з Карафкою, пообіцявши подумати над її пошуковою пропозицією, й одразу набрала номер львівської відьми.
— Привіт, Дік. Тільки не падай, — видихнула чаклунка в телефон. — Мені терміново потрібен цвіт папороті.
— Вартусю, а відполіровану лусочку живого дракона не хочеш раптом? — спитала подруга сварливим тоном. — Розказуй, що це за жарти!
— Ще б я жартувала так... Він мені справді потрібен. І ще дещо. Я тобі список скину.
— Ну-у... в бабки Рутмери, може, і є що... в запасах, — відьма, здавалося, досі не вірила в правдивість прохання. — Але сама розумієш, — докинула вона, — мені треба дуже важливу причину, аби дістати щось таке рідкісне. Чи ти раптом виграла мільйон?
— Треба в гривнях чи в євро?
Дикоросла замовкла й продовжила вже стривожено:
— Варто, що там сталося? Ти ж наче їхала відпочивати й крутити голову красеню чеху! А просиш про таке...
— Тепер я розслідую зникнення празьких магів, шукаю старовинні артефакти, щоб мене визнали Вартовою, відбиваюся від причіпок судді-світлого, виплутуюся з інтриг Конгломерату, і... і так, красень чех мені в печінках сидить зі своєю потаємністю та впертістю. Коротше кажучи, дуже треба.
— Якщо я скажу бабці, що на кону — честь усіх карпатських відьом та Вартової зі Львова, щось може вийти, — відповіла Дикоросла замислено. — Та я не дам тобі гарантій.
— Кажи, що хочеш. Я не маю до кого звернутися більше.
— Будь ласка, бережи себе, — додала подруга. — Не знаю, як ви двоє змогли так спаскудити собі поїздку. Але я тобі кажу на правах доброї подруженьки: воно того не варте!
— Дякую, Дік. Зі мною все гаразд. Справа в іншому — воно... те, що ми робимо, варте цього. Іншого варіанта нема. Тут така проблема назріла, що екс-глава може знов отримати владу, якщо ми не станемо Вартовими вчасно. І тоді нам гаплик. А ще є кілька більш метафізичних причин, через які нам теж гаплик.
Відьма награно зітхнула, але допомогу пообіцяла й пригрозила Варті своїм приїздом у разі, якщо та й надалі влазитиме в самісіньке жерло проблем.
— Гарна подруга? — після того як дівчина поклала слухавку, Душанка нечутно визирнула із задньої кімнати, яка ховалася за ширмою.
— Щось на кшталт того, — відказала Варта, роздратована тим, що відьма підслуховувала розмову — щонайменше її завершення.
— На. Це тобі придасться, — власниця кав'ярні поставила перед нею синю емальовану чашку, котра пахнула надміру терпко. — Пий до дна.
— Дякую, — дівчина одним ковтком видудлила напій і скривилася: — Що там за гидоту намішано? Ти мене отруїти хочеш? — вона не розглядала такий варіант всерйоз, але погляди та плани празьких відьом досі залишалися туманними.
— Це мій особливий рецепт, — послужливо відказала Душанка, ховаючи в кутиках губ свою посмішку Мони Лізи. — Я зву його Вогнем Джульєтти. На честь тієї, що в Шекспіра.
— Що вогонь — це справді, — Варта швидко ковтнула слину, але палюче відчуття в горлі не зникало.
— Тобі не зашкодить, — відказала Душанка. — Трохи спецій до кави, дещо з трав. І — ах! — фірмова настоянка моєї прародички, яка зналася на зіллях і цілительстві. Досі не можу відтворити рецепт достеменно, хоч скільки намагаюся. Зварено на повільному вогні, на пісочку, ось.
— Здається, ця настоянка й мертвого підніме, — усміхнулася Варта.
— Ні, такої сили в мене нема, — напрочуд серйозно заперечила відьма.
На прощання вона стиснула обидві чаклунчині долоні й порадила не йти на новий ризик, з яким може бути пов'язана ця ситуація з артефактами. Варта твердо пообіцяла не йти на новий ризик, з якими може бути пов'язана ця ситуація. Бо вона вже й так із головою пірнула в усі можливі ризики, що тільки знайшла.
***
У пабі було людно. Як завжди, надвечір перед вихідними публіка збиралася найактивніше. Кілька жевжиків за довгим столом біля вікна вже набрались і горланили щось до офіціанта, який, мабуть, звик до таких гостей та ігнорував їхні причіпки.
— Тут стільки людей, що мені хочеться якомога швидше вшитися, — зауважив Златан, закидаючи в рот солоні горішки, яких глава темних щедро набрав до коли.
— Соціофобія ввімкнулася? — Амброз турнув Златана ліктем і повів поглядом у бік дверей. — Чекай-чекай. Зараз вони з'являться. Нутром чую!
— Горішки ти своїм нутром чуєш... Я волів би, щоб тут з'явилася Тарновецька. Час уже, — відказав маг і скосив погляд на годинник, який оперізував його зап'ястя широким ремінцем.
Львівська чаклунка спізнювалася. Чех постукав кінчиком нігтя по циферблату, наче хотів припнути до місця секундну стрілку. Але вона поцокотіла далі.
Час тікав. Тікали ідеї, здогадки й можливості. Тікали шанси. Не тікала тільки внутрішня темрява — вона поглиблювалася, пробивала всі щити і вила собі кубло так глибоко, що ніхто не міг її вичавити, навіть якби захотів. Але що на її місці — під усіма покривами — цього Златан не знав. Часом він почувався порожнім і хапався за темряву всередині, за це осердя, яке давало йому силу і змогу торкатися павутини невидимого світу. Але часом і це не допомагало. Як зараз, коли тіло знемагало від надміру енергії і спалахи виривалися — завчасно або невчасно, сповнюючи його життя зайвими проблемами.
Маг зціпив зуби й продовжив уважно спостерігати за столиками біля дверей та входом.
— На спір? — Амброз широко всміхнувся, оголюючи ряд рівних зубів. — Хто швидше прийде: наші маніяки чи твоя пасія?
— На що закладаємося? — азарт хльоснув Златана.
— А на твою посаду Вартового! — ясно-бурштинові очі
