Сяйво - Стівен Кінг

— Добре.

Опустивши непорушний погляд на кросівки Едмондса, що повільно погойдувалися, Денні спрямував свою думку до мами й тата. Вони були десь тут... онде за тією стіною, де картина. У приймальні, куди вони зайшли спочатку. Сидять рядком, але не розмовляють. Перегортають журнали, хвилюються. За нього.

Суплячи брови, він зосередився, намагаючись відчути й зрозуміти мамині думки. Якщо її не було в кімнаті поруч із ним, це завжди давалося тяжче. Потім він почав уловлювати. Мама думала про сестру. Про свою сестру. Сестра померла. Мама думала, що насамперед через це її мама й перетворилася на таке (стерво?)

на таку стару приставучку. Тому, що померла мамина сестра. Вона була маленькою дівчинкою, коли її

(збила машина о Господи більше я нічого такого не переживу ейлін але що якщо він хворий справді хворий рак запалення оболонок спинного мозку лейкемія пухлина мозку як у сина джона ґантера або атрофія м’язів Господи в дітей його віку скільки завгодно випадків лейкемії радіотерапія хіміотерапія це все нам не по кишені але не можуть же вони просто послати нас подалі й викинути на вулицю не можуть тим паче що з ним усе гаразд усе гаразд усе гаразд справді не можна дозволяти собі думати)

(Денні...)

(про ейлін і)

(Денні...)

(ту машину)

(Денні...)

Але Тоні не з'явився. Тільки голос. Він затих, і Денні пішов за ним у пітьму: він падав шкереберть у якусь чарівну діру між кросівок лікаря Білла, вони погойдувалися; позаду щось голосно стукало; далі, у пітьму, де беззвучно плавала ванна, з неї витикалося щось страшне; повз приємного, що нагадує церковний подзвін, звуку; повз годинник під скляним ковпаком.

Потім у цю пітьму проникнула одна-єдина блякла лампочка, вся у фестонах павутини. При слабкому світлі зринула кам'яна підлога, вогка і неприємна на вид. Десь, не надто далеко, не припинявся металічний рев, але приглушений. Не страшний. Сонний. Летаргічний. Ось про цю штуку й забудуть, подумалося Денні в дрімотному подиві.

Коли очі звикли до півтемряви, просто перед собою він зумів розгледіти Тоні, сам лише силует. Тоні кудись дивився, і Денні напружив очі, щоб розгледіти, куди й на що.

(Твій тато. Бачиш тата?)

Звичайно, він бачив. Невже Денні міг би не помітити тата навіть при слабкому підвальному освітленні? Тато стояв на підлозі на колінах, ліхтарик відкидав промінь світла на старі картонки й дерев'яні коробки. Картонки були цвілі, деякі розвалилися, виваливши на підлогу гори папірців. Газети, книги, схожі на рахунки машинописні сторінки. Усе це тато вивчав з великим інтересом. А потім тато підняв очі й посвітив ліхтариком в інший бік. Промінь висвітив ще одну книгу, велику, перев'язану золотим шнуром. Схоже, обкладинка була з білої шкіри. Це виявився альбом для вирізок. Денні раптом дуже захотілося крикнути татові, щоб той не чіпав альбом, що деякі книги відкривати не можна. Але тато вже пробирався до нього.

Ревів якийсь механізм — тепер Денні зрозумів, що цей лиховісний, ритмічний гуркіт ішов від «оверлуківського» котла, якого тато перевіряв по три-чотири рази на день. Гуркіт ставав схожий на... важкі кроки. А запах цвілі й гнилого, відвологлого паперу змінився якимось іншим... різким, ялівцевим, із запахом Лайна. Запах хмарою огортав тата, який потягнувся за книгою й схопив її.

Десь у темряві Тоні

(Це нелюдське місце перетворює людей на чудовиськ це нелюдське місце)

знову й знову повторював щось незрозуміле. (перетворює людей на чудовиськ)

Ще одне падіння в темряву, тепер воно супроводжувалося важким, громоподібним стукотом — котел тут був ні до чого, це свистів молоток, врізаючись у шовковисті шпалери стін, вибиваючи хмари вапняного пилу. Денні безпомічно припав до синьо-чорних, витканих на килимі джунглів. (Виходь)

(Це нелюдське місце)

(отримай, що заслужив!)

(перетворює людей на чудовиськ)

Задихнувшись, — власне судорожне охання луною віддалося в голові, — Денні рвонувся з пітьми. У чиїсь руки. Спершу він виривався, думаючи, що породжена мороком істота з «Оверлука», яка існує у світі Тоні, якимось чином пішла за ним у світ реальних речей, — а потім лікар Едмондс сказав:

— Усе гаразд, Денні. Нічого. Все чудово.

Денні впізнав лікаря, тоді його кабінет. Хлопчика бив дріж, із яким він не міг упоратися. Едмондс тримав його.

Коли реакція пішла на спад, Едмондс запитав:

— Ти говорив щось про чудовиськ, Денні... що?

— Це нелюдське місце, — сказав він утробним голосом, — Тоні сказав... це нелюдське місце... перетворює... перетворює... — Він потряс головою. — Не можу згадати.

— Постарайся!

— Не можу.

— Тоні приходив?

— Так.

— Що він тобі показав?

— Темряву. Стукіт. Не пам’ятаю.

— Де ти був?

— Відчепіться! Не пам'ятаю! Відчепіться!

Денні безпомічно схлипував з люті й страху. Усе минуло, перетворившись на злиплу від води паперову груду, плутанину; читати в пам’яті стало неможливо.

Едмондс пішов до охолоджувача й приніс йому води в паперовому стаканчику. Денні випив її, і Едмондс приніс ще.

— Краще?

— Так.

— Денні, я не хочу діставати тебе... себто набридати тобі із цим. Але перед приходом Тоні тобі нічого не запам’яталося?

— Мама, — повільно вимовив Денні. — Вона за мене хвилюється.

— На те й мама, хлопче.

— Ні... у неї була сестра, вона вмерла, коли була маленькою. Ейлін. Мама думала про те, як Ейлін збила машина, і від цього вона хвилюється за мене. Більше я нічого не цам’ятаю.

Едмондс пильно дивився на нього.

— Вона думала про це зараз? Там, у приймальні?

— Так, сер.

— Денні, як ти це довідався?

— Не знаю, — тьмяним голосом сказав Денні. — Напевно, це сяйво.

-Що?

Денні дуже повільно похитав головою.

— Я жахливо втомився. Можна, я піду до тата й мами? Мені більше не хочеться відповідати на питання. Я втомився. І в мене болить живіт.

— Тебе зараз знудить?

— Ні, сер. Просто я хочу до тата й мами.

— Добре, Денні. — Едмондс підвівся. — Сходи до них на