Сяйво - Стівен Кінг

— Так, сер.

— Там є книжки, можеш подивитися. Тобі подобаються книжки, правда?

— Так, сер, — покірно відповів хлопчик.

— Ти молодчина, Денні.

Денні слабко посміхнувся.

— Не можу ні до чого причепитися, — сказав лікар Едмондс Торренсам. — 3 фізіологією все гаразд. Психічно...

хлопчик тямущий, а уява розвинена навіть занадто. Буває. Діти повинні виростати зі своєї уяви, як із пари старих черевиків. Уява Денні все ще йому великувата. Перевіряли хоч раз його на ай-к’ю?

— Не вірю я в ці коефіцієнти, — сказав Джек. — Тільки сплутують надії батьків і вчителів.

Лікар Едмондс кивнув.

— Можливо. Але якби ви перевірили, то, гадаю, виявилося б, що для своєї вікової групи він пішов дуже далеко. Як для п’яти-шестирічного хлопчика його словниковий запас разючий.

— Ми з ним не сюсюкаємо, — сказав Джек з ноткою гордості.

— Сумніваюся, що вам довелося хоч раз піти на це, щоб бути зрозумілим, — Едмондс помовчав, граючись ручкою. — Поки ви там сиділи, він упав у транс. На моє прохання. Усе точнісінько так, як ви описали щодо вчорашнього вечора у ванній. Усі м'язи розслабилися, тіло осіло, очі закотилися. Класичний самогіпноз. Я здивувався й усе ще продовжую дивуватися.

Торренси подалися вперед.

— Що трапилося? — напружено запитала Венді. Едмондс ретельно відзвітувався з приводу трансу Денні й фрази, яку той пробурмотів і з якої лікар зумів вивудити лише слова «чудовиська», «пітьма» і «стукіт». Реакція — сльози, стан, що межує з істерикою, і болі в животі на нервовому ґрунті.

— Знову Тоні, — сказав Джек.

— Що це означає? — запитала Венді. — Є ідеї?

— Кілька. Вам вони можуть не сподобатися.

— Однаково, кажіть, — мовив Джек.

— З того, що мені розповів Денні, випливає, що «невидимий приятель» справді був приятелем, поки ви не переїхали з Нової Англії сюди. З моменту переїзду Тоні перетворився на загрозливу фігуру. Приємні інтерлюдії змінилися кошмарами, і для вашого сина вони ще страшніші від того, що він не може згадати, про що був кошмар. Це доволі звичайне явище. Усі ми пам’ятаємо приємні сни значно виразніше, ніж страшні. Схоже, між свідомістю й підсвідомістю десь існує буферна зона абощо, і живе там чортзна-який цербер. Пропускає такий цензор хіба дещицю, і найчастіше ту, що проникла в нашу свідомість, це всього лише символ. Ось такий донезмоги спрощений Фройд — але доволі чітко описує, що відомо про взаємодію свідомості із самою собою.

— Гадаєте, Денні так засмутив переїзд? — запитала Венді.

— Можливо, якщо він відбувався за травмуючих обставин, — одізвався Едмондс. — Це так?

Венді із Джеком переглянулися.

— Я викладав у школі, — повільно вимовив Джек. — І втратив роботу

— Зрозуміло, — сказав Едмондс. Він рішуче застромив ручку, якою грався, у підставку. — Боюся, є ще дещо. Для вас це може виявитися болючим. Ваш син, схоже, переконаний, що ви обоє серйозно подумували про розлучення. Він сказав про це мимохіть, але тільки тому, що ви перестали думати на цю тему.

Джек роззявив рота, а Венді відхитнулась, як від удару. Кров відринула від її обличчя.

— Ми й мови не вели про розлучення! — сказала вона. — Не при Денні! Ми навіть між собою це не обговорювали! Ми...

— Гадаю, лікарю, буде краще, якщо ви зрозумієте все до кінця, — сказав Джек. — Незабаром після народження Денні я став алкоголіком. Усі роки навчання в коледжі у мене вже була проблема зі спиртним. Вона стала не такою гострою, коли я зустрів Венді, але після народження Денні назріла серйозніше, ніж будь-коли — до того ж творчість, яку я вважав своєю справжньою справою, тоді загальмувалася... Коли Денні було три з половиною, він розлив пиво на купу паперів, із якими я працював... паперів, які я сам розкидав по кімнаті... і я... ну... а, чорт.

Голос Джека зламався, але очі залишилися сухими.

— Як же мерзотно це звучить, коли вимовиш уголос. Я повертав Денні, щоб надавати по попі, і зламав йому руку... через три місяці я покинув пити. І відтоді й до рота не брав спиртного.

— Розумію, — нейтрально завважив доктор Едмондс. — Звичайно, я помітив, що рука була зламана. Її добре залікували. — Він трохи відсунувся від стола й поклав ногу на ногу. — Можу я бути чесним? Очевидно, що відтоді з ним поводилися в усіх сенсах добре. Крім укусів, на хлопчикові немає нічого, крім нормальних для будь-якої дитини синців і подряпин.

— Звичайно, — з гарячністю сказала Венді. — Джек не

те...

— Ні, Венді, — відгукнувся Джек. — Те. Напевно, десь усередині мені справді хотілося вчинити з ним саме так.

Або зробити що-небудь гірше. — Він знову глянув на Едмондса. — Знаєте що, лікарю? Слово «розлучення» ми зараз згадали вперше. Алкоголізм теж. І побиття дитини. За п’ять хвилин — три перших рази.

— Не виключено, що корінь проблеми в цьому, — сказав Едмондс. — Я не психіатр. Якщо ви хочете показати Денні дитячому психіатрові, можу рекомендувати вам гарного фахівця. Він працює в боулдерському медичному центрі «Мішн Рідж». Але у своєму діагнозі я анітрохи не сумніваюся. Денні — розумний, перспективний хлопчик з добре розвиненою уявою. Не віриться, щоб війна між вами засмучувала його настільки, як вам здається. Маленькі діти здатні багато чого прийняти. їм незрозуміло, що таке сором або потреба щось приховувати.

Джек вивчав свої долоні. Венді взяла його руку й стиснула.

— Але він відчув: щось не так. З його погляду, головним була не зламана рука, а розірваний — або такий, що рветься, — зв'язок між вами. Він згадав про розлучення, не про зламану руку. Коли сестра нагадала йому про гіпс, він просто відмахнувся. На нього тиснуло інше. По-моєму, він сказав,