Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

Юрба на підтвердження загомоніла:

— Він каже правду. Там була ледве не половина міста. Гнус не міг усіх підкупити.

— Я кажу вам те, що знаю. Розбійник на волі. Ми з суддею залишилися без даху. Хто наступний? І що він зробить із вами?

Жінка, яка стояла поруч із Марикою, захитала головою і гірко промовила:

— Проклятий Гнус гірший за чуму. Як тільки він зумів уникнути страти? Не інакше, йому допомагає нечистий. Гнус і раніше був негідником із негідників, а тепер і зовсім розлютував. За що на наше місто впало таке нещастя!

На душі в Марики було так важко, немов груди їй придавив камінь. Це вона звільнила розбійника й накликала на місто страждання. У всьому, що трапилося, дівчинка звинувачувала лише себе, а не безтурботних городян. Мариці й на думку не спало, що, була б вона тією, хто несе лихо, їй би нізащо не вдалося врятуватися із зачарованої павутини. Навпаки, вона дедалі більше переконувала себе, що несе людям нещастя.

Через юрбу йшов низенький згорблений чоловік у чорному одязі. Йому не треба було розштовхувати людей. Вони самі розступалися, шанобливо пропускаючи його вперед. Це був міський суддя. Підійшовши до імпровізованого помосту, на якому стояв мер, суддя не напружував себе тим, аби вилізти на піднесення. Він повільно обвів тих, хто зібрався, суворим поглядом і мовив:

— Я знаю, як дізнатися, хто випустив Гнуса. Ми кинемо в Павукову вежу кожного, хто супроводжував розбійника на страту.

— Але ж це очевидна смерть! — пронеслося юрбою.

— Невинному нема чого боятися, — уїдливо помітив суддя.

— Змилуйтеся. Немає людей без гріха, — почали нарікати люди.

Марика не могла допустити, щоб безвинних людей відправили на страту. Вона повинна відповісти за скоєне. Дівчинка вийшла вперед.

— Це я випустила Гнуса.

Її дзвінкий голос перекрив гомін юрби. Люди витріщилися на тендітне дівчатко. Раніше її ніхто не бачив у місті. Заява незнайомки викликала недовіру. Така плюгавка не могла впоратися із зачарованою павутиною.

Марика повідала про все, що відбулося, аж до того моменту, як вони із Гнусом розпрощалися.

Люди, затамувавши подих, слухали її розповідь, як дитина слухає страшну казку. Коли дівчинка завершила, мер міста сердито вигукнув:

— Неправда! Під фортечними стінами миша не пролізе.

Його підтримали вигуки з різних кінців площі:

— Брехня. Наша варта ніколи не спить на посту!

— Злізти з павутини не можна! Дівчисько бреше!

— Це легко перевірити, — уїдливо посміхнувся суддя й звернувся до Марики: — Або ти нам розповіси, яким таким хитрим способом Гнусові вдалося втекти, або відправишся на його місце.

— Але я кажу правду, — щиро сказала дівчинка.

Її слова залишилися без уваги. Городяни були поглинені одним бажанням — покарати винного.

— У Павукову вежу її! — дружно гримнула юрба.

Марику посадили в клітку, як звіра. Усі були настільки збуджені, що ніхто не розходився по домівках. Ніч наближалася до кінця. Ледь сонце виглянуло з-за обрію, як процесія попрямувала до Павукової вежі. Супроводжувати винну зібралося ледь не все місто. Усім було цікаво, чи зуміє дівчисько звільнитися від тенет. Найбільш завзяті сперечальники билися об заклад й навіть робили ставки.

Марика із жахом думала, чим це може обернутися для городян.

— Будь ласка, не залишайте місто. Потрібно піймати Гнуса, поки він не накоїв інших лих, — заблагала дівчинка.

Її ніхто не слухав. Громадяни міста не замислювалися над тим, щоб убезпечити свої житла. Усі вирішили, що чужинка намагається відволікти їх, щоб урятувати своє життя.

Дорога до Павукової вежі пройшла, як у тумані. Марика не помічала нічого навколо. Її серце стискав страх, але не за себе, а за городян, адже місто залишилося у владі розбійника.

Марика не боялася зачарованої павутини, не тому, що вважала себе безгрішною. Вона була впевнена, що після того, як відпустила розбійника і накликала на місто нещастя, їй уже не вдасться вирватися з пут. Але вона смиренно прийняла свою долю. Дівчинка знову й знову згадувала слова ящірки: двом іти складно, а трьом неможливо. Волею долі вона виявилася третьою зайвою. Марика не розуміла, чим вона заслужила таку кару, але якщо дорога у світ людей для неї закрита, то чи не краще разом з усім покінчити, ніж залишатися вічною мандрівницею, тією, хто несе лихо, якої усі цураються, як прокаженої.

День насупився. Природа неначе відчувала настрій людей. Туман стер яскраві фарби з донедавна строкатого лугу, і той, здавалося, вицвів. Багато квітів закрило пелюстки, немов не бажало бачити похмуру процесію, яка прямує до Павукової вежі.

Заходився накрапати дощ. Він то припускав, то висів у повітрі дрібним водяним пилом.

Ті, хто їхав у каретах і візках, як завжди, опинилися у більш виграшному становищі, але їх була меншість. В основному люди йшли пішки. Усі змокли до нитки, однак від цього юрба не порідшала. Цікавість і жага видовищ виявилися сильнішими, ніж бажання обсохнути біля вогнища. Пристрасті розпалювалися. Усім хотілося подивитися, що станеться, коли дівчисько потрапить у павутиння.

У негоду Павукова вежа виглядала не так моторошно, як у сонячний, погожий день. Розмитий дощем, безбарвний пейзаж служив для неї більш гожим тлом, аніж радісний, строкатий луг.

Слідом