Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

— Тпру! Вам що, жити набридло?

— Не гнівайся, чоловіче добрий. Ми дві доби лісом блукаємо. Може, підвезеш, якщо маєш співчуття? — заблагав Прошка, покосившись на вільних коней.

— Кажеш, добрий чоловік? А що, звучить непогано, — посміхнувся вершник. — І куди ж ти, діду, тягнешся? У твоєму віці треба на печі сидіти, кістки гріти. А тобі не йметься.

Прошка знітився від того, що незнайомець прийняв його за старого. Мозком він розумів, що виглядає, як давній дід, і все-таки в глибині душі сподівався, що мара розвіється. Але коли тобі кожен зустрічний нарікає на твій вік, то справи кепські.

— Нам би добратися до міста, — відповів замість Прошки Троян.

— У попутники набиваєтеся? А яка мені з вас користь? — запитав вершник.

Платити за послугу було нічим. Прошка запропонував:

— Візьми мій каптан. Майже новий.

Незнайомець розреготався:

— Ношений каптан? Так чи знаєш ти, діду, з ким маєш справу? Я найбагатша людина. Я можу купити півміста з усіма тельбухами.

Із вигляду вершника не можна було сказати, що він казково багатий. Одежинка на ньому була простенька: заляпаний брудом каптан, потерті штани, бувалі чоботи. Та й руки в нього були не панські, зашкарублі, із чорноземом під нігтями.

Перехопивши недовірливий погляд Прошки, незнайомець сказав:

— Дивуєшся, що в багатія руки, як у грабаря? Правильно. Мені довелося попрацювати лопатою. Я зарив у лісі скарб. Так, так. І не витріщайтеся на мене. Думаєте, я дурень, що розтеревенився? Ні, я хитрий, як лис. Вам однаково не знайти скарбів, скільки б не старалися.

Очевидно, незнайомець був із новоспечених багатіїв, тому що його так і розпирало похизуватися своїм багатством. Троян вирішив зіграти на цій слабкості. Не даремно він був майстром інтриг. Він шанобливо вклонився.

— Сподіваюся, поважний пан простить старому його зухвалість. Ми не думали скривдити вас, але розпачливі злидні змусили нас звернутися до вас.

Така промова була незнайомцеві до вподоби. Він, примружившись, подивився на юнака.

— Ти, я бачу, зі шляхетних, не те, що ця мізерія, — він кивнув на Прошку.

— Це мій слуга, — заявив Троян.

Прошка сторопів від такої нахабності. Він уже хотів посперечатися, але Троян не дав йому вставити жодного слова.

— Я їхав з ескортом, але на нас напали розбійники. Нам двом дивом вдалося сховатися. Але з кіньми й грішми довелося розпрощатися, — збрехав Троян.

— Розбійникам також треба жити. Не були б твої слуги боягузами, не йшов би ти зараз пішки, — посміхнувся вершник.

Троян помітив, з якою симпатією вершник говорив про розбійників. Напевно, багатство нажите не надто чесним шляхом. Утім, Трояна це не хвилювало. Головне, щоб незнайомець підкинув їх до міста.

— Я це розумію й надалі буду приділяти велику увагу відбору слуг. Але, думаю, ми, як люди одного кола, повинні допомагати один одному. Не відмовте в люб'язності довезти нас до міста.

Незнайомець зовсім розтанув від такої тиради. Йому лестило, що його зробили причетним до знаті. Він спішився.

Прошка був змушений визнати, що тактика Трояна може бути плідною. Він примирився з положенням старого слуги й відмовчувався.

Незнайомець підійшов до коня з поклажею й погладив його по морді.

— Я б вас підвіз, але зі мною вантаж.

— Ці два невеликі мішки? Впевнений, вони важать не так вже й багато, — сказав Троян.

— Даремно, — криво посміхнувся незнайомець і запропонував: — Спробуй підніми.

Троян знизав плечима й схопив за мішок. Незважаючи на скромний розмір, той був неначе камінням набитий.

— Ого! Чи не кругляки там? — зачудувався Троян.

— Гаразд. Дивися, — сказав незнайомець і розв'язав мотузку.

Мішок був повний монет.

— Міді немає. Тільки золото й срібло, — похвалився незнайомець.

— Із таким багатством вас приймуть у кращих будинках міста. Я особисто подбаю про це, — пообіцяв Троян. — Якщо вам буде завгодно, то можна один мішок нав'ючити на одного коня, а іншого на другого, щоб їм було легше.

— Ха! Видно, ти мене за дурня тримаєш! — вигукнув незнайомець. — Я дам тобі коня разом із грішми, а ти рвонеш щодуху.

— Я далеко не бідна людина. Мій батько найбагатший вельможа в місті. Так що вам немає чого побоюватися, але я ціную вашу обережність, — сказав Троян.

— Так і бути, візьму вас у попутники, — пом'якшився незнайомець і поплескав по мішку: — Але вантаж поїде зі мною.

Він нав'ючив поклажу на коня. Вони з Трояном підхопилися на коней, а Прошці довелося сутужно. Колись він легко злітав у сідло, а тепер у спину вступало, і бідолаха ніяк не міг видертися на коня. Посміявшись над його незграбністю, незнайомець підсадив його в сідло й криво посміхнувся:

— Треба було змусити тебе бігти слідом, стара руїно.

Прошка понуро мовчав. У душі в нього клекотало від обурення, але він прикусив язика. У його становищі було розумніше промовчати.

Вершники поскакали по дорозі. Троян із незнайомцем їхали трішки попереду й вели бесіду.

— Мабуть, ви дуже розумна людина, якщо зуміли досягти